Поради психолога






Адаптація першокласників

Початок навчання дитини в 1-му класі - складний і відповідальний етап у її житті. Адже відбувається дуже багато змін. Це не тільки нові умови життя та діяльності - це й нові контакти, нові стосунки, нові обов'язки. Змінюється соціальна позиція: був просто дитиною, тепер став школярем. Змінюється соціальний інститут навчання і виховання: не садочок, батьки, бабуся, а школа, де навчальна діяльність стає провідною. Змінюється все життя дитини: все підпорядковується навчанню, школі, шкільним справам і турботам.

Звикання до школи - тривалий індивідуальний процес. Згідно зі статистикою, тільки 50% дітей адаптується до нових умов і вимог протягом півроку. Другій половині потрібно більше часу.



Що ж відбувається в організмі дитини в перші дні навчання?



- Нестійка працездатність

- Дуже високий рівень напруження серцево-судинної системи. Напруження в діяльності серця першокласників на уроках можна порівняти із напруженням космонавта у стані невагомості.

- Різке зниження навчальної активності

- До кінця І чверті маса тіла зменшується у 60% дітей

-Скарги на втому, головний біль, сонливість, погіршення апетиту, поганий сон

- Розлади шлунково-кишкового тракту

- Підвищення артеріального тиску.



Все це переконливо показує, наскільки важким для дитини є процес фізіологічної адаптації до школи.

Адаптація до школи залежить від стану здоров’я, сімейної ситуації, відвідування чи невідвідування дитиною дитячого садочка.

Висуває вимоги до першокласника не слід забувати батькам і вчителям про головну відмінність, яка полягає в тому, що ці вимоги ми висуваємо не просто до дитини-школяра, а до Хлопчика і Дівчинки. А вони по-різному сприймають світ, реагують на все оточуюче, мають різні темперамент і характер, навіть грають і пустують по-різному, тому й перебудова до навчальної діяльності у них проходить по-різному.

У цей вік хлопчики розвинуті різнобічніше. Вони оптимістичніші, відвертіші, неочікуваніші, грунтовніше розповідають про школу. Часто хочуть здаватися гіршими, ніж вони є. Більшості хлопчикам властива недостатня розвиненість пізнавальних процесів  (спостережливість, увага, пам’ять). Слабка розвиненість моторики (у порівнянні з дівчинкою однолітком). Повільніший гормональний розвиток визначає наступні якості: хлопці рухливіші, менш терплячі та охочі до навчання, у них відсутнє прагнення стверджувати себе в колективі, сфера спілкування: «хлопчик-хлопчик».

Дівчата схильні до песимістичного настрою. Хочуть скласти про себе краще враження. Егоїстичніші, більше приховують свої почуття і враження, слухняніші, виявляють вищий рівень соціальної поведінки, намагаються «працювати на публіку». У них раніше розвиваються пізнавальні процеси, які сприяють певним успіхам у навчанні. Більша гормональна зрілість визначає спокійнішу поведінку, високу виконавчу дисципліну. Дівчатка прагнуть ствердити себе у колективі, успіхами у навчанні та участю у суспільно-корисній праці.

Можна виділити наступні ознаки адаптації дитини до школи:

1. Процес навчання викликає у першокласника позитивні емоції, він упевнений в собі і не відчуває страх.

2. Новоспечений учень справляється зі шкільною програмою.

3. Дитина проявляє самостійність при виконанні домашніх завдань і звертається за допомогою до мами або тата тільки після того, як самостійно спробувала його виконати.

4. Першокласник задоволений своїми стосунками з однокласниками і вчителем.



Усвідомивши все це ми, дорослі, що займаємось вихованням і навчанням дитини, спробуємо поставити питання: Чи всі необхідні умови ми створили, щоб сприяти безболісному ставленню маленької людини в її першій соціально-значущій ролі – професії школяра?



Тому до вас батьків є декілька порад



1.Формуйте позитивне ставлення до школи.

2.Виявляйте інтерес до шкільних справ та успіхів дитини.

3.Формуйте адекватну самооцінку.

4.Не перевантажуйте надмірними заняттями, чергуйте їх з грою.

5.Навчайте етичним нормам спілкування з однолітками та дорослими.

6.Привчайте самостійно долати труднощі, які їй під силу.

7.Частіше хваліть, а не докоряйте.

8.Пам’ятайте, що кожна людина має право на помилку.

9.Частіше згадуйте себе у дитинстві.

10.Любіть дитину безумовною любов’ю, приймайте її такою, яка вона є.








 

Що робити, якщо чужий дорослий сварить вашу дитину?








Таке нерідко зустрічається в пісочниці, в дитячому садку, школі. Давайте подивимося, як можна повести себе в подібній ситуації, тому що для дитини вкрай важливо, як прореагують батьки.
Коли дитину сварить чужий дорослий, вона лякається, тому що сили явно не рівні, влада у дорослого, безпеки немає.
Для того, щоб дитина відчувала себе в безпеці, мамі варто в першу чергу фізично загородити свою дитину від жінки, яка сприймається нею як загроза. Так дитина буде відчувати себе під захистом. Потім мамі слід вирівняти ситуацію, ініціюючи розмову «по горизонталі» дорослий-дорослий. Варто пам’ятати, що діти знаходяться поруч і саме зараз вони побачать модель поведінки в конфліктній ситуації. Тому, слід демонструвати повагу до опонента і привітавшись, спитавши ім’я, вияснити причину конфлікту.
Якщо ваша дитина дійсно порушила психологічну межу іншої дитини (забрала іграшку, штовхнула і т. д.), варто принести вибачення, зробивши собі заміточку про те, що вдома варто обговорити з дитиною питання «своє-чуже».
Якщо діти товаришують – ходять в одну групу садочка, чи живуть поряд, слід домовитись з іншою мамою, про те як в майбутньому діяти в подібній ситуації, наприклад, надалі такі зауваження слід говорити не дитині, а дорослому (в даному випадку мамі) безпосередньо.
Так, дитина зможе взяти для себе корисний досвід з ситуації, що склалася і навчитися, як зробити так, щоб надалі не потрапляти в таке становище.
При підготовці статті були використані матеріали з сайту http:// fly-mama.ru


 

Спорт і гіперактивність. Розвінчуємо міфи.








Серед батьків поширена думка, що дитині з гіперактивністю  «треба дати вибігатись і втомитися», що якщо її «віддати в спорт, то вона буде витрачати свою надмірну енергію, і стане як шовкова».
Насправді сил у неї не так вже й багато, просто вона не може зупинитися. А вже витривалості немає зовсім ніякої. Тому це міф, зробивши так, ви можете зашкодити малечі.
Якщо таку дитину додатково збуджувати і «вибігувати», можна отримати тільки вечірні істерики: надзвичайно втомлену дитину, яка все одно буде біситись, поки не впаде.
Крім того, спорт саме вимагає не некерованого, а точно відміреного енергетичного потоку. Гіперактивна дитина і на побутовому-то рівні не здатна направляти свою енергію.
Якщо вже віддавати дитину на спорт, то краще вибирати такі секції, де головним предметом уваги є не результат, а процес, де відбувається чергування навантаження з розслабленням. Дитина повинна зрозуміти мету гри і вчитися підкорятися правилам, вчитися планувати гру.



Як допомагати дитині впоратися з гнівом


Дорослі не пропускають нагоди запевнити дитину, що сердитися — це погано. Так? І… помиляються! Ліпше навчіть дитину виражати свої негативні емоції у прийнятний спосіб, без шкоди для самої себе та оточення. Адже не секрет, що затамовані негативні почуття, як-от гнів, злість чи обурення, все одно проявляються — рано чи пізно 



Гнів є чи не найсильнішим негативним почуттям в емоційній палітрі людини. Він виникає у відповідь на обставини, що не до вподоби людині, стають на заваді досягненню цілей тощо. Коли людина злиться, у неї підвищується серцебиття, напружуються м’язи, дихання стає частішим. Гнів — одна з базальних емоцій, фізіологічний механізм, що запускається у будь-якій ситуації, яка не задовольняє людину. 
Близькими до гніву емоційними станами, його похідними проявами є злість, сердитість та обурення. 
Хоча не варто однозначно стверджувати лише про негативний ефект гніву. Його закладено природою, аби в разі небезпеки людина могла захистити себе. Гнів мобілізує внутрішні сили організму. У складних ситуаціях така потужна емоція підбурює зробити рішучий крок, обстояти свої погляди, подолати труднощі.
 Яку стратегію обрати 
Початково діти, виражаючи гнів, кричать, б’ються, кидають предмети, обзиваються і навіть плюються. Згодом, дещо подорослішавши, вчаться стримувати емоції. Навіть здатні усміхатися — попри «вулкан», що вирує всередині. А можуть поводитися аж надто бурхливо і непередбачувано (особливо, якщо це вже підлітковий вік). 
Яку стратегію поведінки обрати, аби дитина навчилася розуміти свої переживання і цивілізовано виражала свій гнів? 
Зауважте! 
У певних ситуаціях без допомоги профільних спеціалістів педагогам і батькам не обійтися. Ідеться про дітей з неврологічними діагнозами. Через повільне дозрівання кори півкуль головного мозку в них часто виникають активні неконтрольовані спалахи гніву. Такі діти зазвичай потребують медикаментозної підтримки або додаткових занять, що стимулюватимуть розвиток їхньої нервової системи. 
Дослухайтеся до дитини 
Коли дитина розлютилася, відреагуйте на її стан, не чекайте, поки вона заспокоїться. Насамперед продемонструйте, що готові вислухати її. 
«Максиме, на мою думку, ти сердишся на Сергія, бо він… Це так? Розкажи, будь ласка, що трапилося» 
Здебільшого розгнівана дитина легко вступає в розмову, яскраво описує ситуацію і звинувачує в усьому інших. Однак деякі діти схильні приховувати свої переживання. Вони навряд чи одразу зізнаються, чому зляться (часто з остраху, що їх засуджуватимуть). Таких дітей розговорити непросто. Їм ліпше сказати все прямо, навести приклади аналогічних ситуацій зі свого дитинства. «Маринко, я бачу, що ти дуже засмучена. Напевно, щось трапилося. Я хочу тобі допомоги. Знаєш, коли я була маленькою, то дуже сердилася, якщо…»  
Емоції можна виражати в різні способи. Однак дитина не усвідомлює цього. Тому дорослі мають озвучувати її стан, аби вона навчилася розпізнавати свої почуття (злість, сум, радість, здивування, страх). Дитина має знати, що в неї є вибір, як проявити ті чи ті переживання. 
Підтримайте дитину 
Що передусім роблять дорослі, аби заспокоїти розгнівану дитину? Так, одразу дають їй «корисні» поради і рекомендації. 
Що ж робити натомість? 
Зрозумійте переживання дитини і підтримайте її, допоможіть позбутися негативних емоцій, заспокоїтися, а відтак конструктивно обговорити ситуацію. Часто дитині, яка сердиться на когось, насамперед хочеться помститися кривднику. Вона безупинно говорить про це. Або ж надто драматизує, вважає, що життя нікчемне, виходу немає. За таких умов дорослі мають проявити максимальне розуміння і співчуття. «Відчуваю, ти такий злий, що готовий добряче допекти своєму кривднику». Або: «Розумію, коли потрапляєш у неприємну ситуацію, та ще й привселюдно, ладен провалитися крізь землю» Дитина часто не розуміє істинних причин свого гніву, що саме її вразило та спровокувало на злість. Вдалі та своєчасні коментарі дорослих допоможуть їй зорієнтуватися, розкриють логічні зв’язки між переживаннями та їх передумовами. Дитина відчує, що її готові вислухати, підтримати і допомогти. Але розпочинати подібні розмови з дитиною бажано не на піку її роздратування, а після того, як вона заспокоїться.  
Обговоріть ситуацію  
Чому так важливо якомога швидше допомогти дитині позбутися гніву та злості? 
Якщо постійно стримувати гнів, можуть виникати м’язові напруження, затиски та спазми. Відтак погіршується самопочуття дитини, вона стає неуважною, плаксивою та роздратованою. 
Як цивілізовано дитина може виразити свій гнів? 
 Зрозуміло, що стримуватися небажано, тож має відбутися якась реальна дія. Битися, лаятися, кусатися, плюватися — неприпустимо. 
Що ж робити? 
Запропонуйте дитині проявити свою злість, наприклад, через звук чи рух, як-от: 
- крик, вереск 
- гарчання 
- тупотіння ногами 
- биття подушки 
- кидання м’яких кубиків об стіну. 
Також дитина може намалювати свій гнів, а потім пошматувати малюнок. Якщо так дитині вдасться насправді позлитися, вона швидко заспокоїться. Відтак дорослі можуть ініціювати відверту розмову з дитиною, спокійно обговорити, що ж так її розгнівило і чому.



Метод “Я-повідомлень” для встановлення контакту з дитиною і дорослими

 

 

  1. Підходячи до будинку, ви зустрічаєте власного сина: лице вимазане, гудзик відірваний, сорочка вилізла з штанів. Перехожі озираються, усміхаються, вам же неприємний вид сина і трохи соромно перед сусідами. Однак дитина нічого не помічає, він чудово провів час, а зараз радий зустрічі з вами.
  2. Малюк з ентузіазмом катає по підлозі свою машинку. Ви поспішаєте на роботу, син заважає, плутається під ногами, одним словом, дратує вас.
  3. Підліток знову включив магнітофон «на повну катушку». Вам це страшно докучає.
Отже, що ж робити в подібних випадках, а саме, коли батьків переповнюють емоції?
Якщо дитина викликає у вас своєю поведінкою негативні переживання, повідомте їй про це.
Почуття, особливо якщо вони негативні і сильні, ні в якому разі не варто тримати в собі: не слід мовчки переносити образу, придушувати гнів, зберігати спокійний вигляд при сильному хвилюванні. Обдурити такими зусиллями ви нікого не зможете: ні себе, ні свою дитину, яка без труднощів «читає» по вашій позі, жестах і інтонації, виразу обличчя або очей, що щось не так. Адже саме через ці «несловесні» сигнали передається більше 90% інформації про наш внутрішній стан. І контролювати їх дуже важко. Через деякий час почуття, як правило, «проривається» і виливається в різкі слова або дії.
Як  же сказати про свої почуття дитині, щоб це не було руйнівно ні для неї, ні для вас?
Коли ви говорите про свої почуття дитині, говоріть від ПЕРШОЇ ОСОБИ. Повідомте ПРО СЕБЕ, ПРО СВОЄ переживання, а не про неї, не про її поведінку.
Повернемося до наших прикладів і спробуємо, застосовуючи правила 5 і 6, сконструювати відповіді батьків. Вони можуть бути такими:

  1. Я не люблю, коли діти ходять розпатланим, і мені соромно від поглядів сусідів.
  2. Мені важко збиратися на роботу, коли під ногами хтось повзає, і я весь час спотикаюся.
  3. Мене дуже втомлює гучна музика.
Зауважте, всі ці пропозиції містять займенники я, мені, мене. Тому висловлювання такого роду психологи назвали «Я-повідомленнями».
Хто-небудь з батьків міг би сказати інакше:

  1. Ну що в тебе за вигляд?
  2. Перестань тут повзати, ти мені заважаєш.
  3. Ти не міг би тихіше?
У таких висловлюваннях використовуються слова ти, тебе, тобі. Їх можна назвати Ти-повідомленнями»
На перший погляд різниця між «Я-» і «Ти-повідомленнями» невелика. Більше того, другі звичніші і «зручніші». Однак у відповідь на них дитина ображається, захищається, грубить. Тому їх бажано уникати. Адже кожне «Ти-повідомлення», по суті, містить випад, звинувачення або критику в сторону дитини.
Ось типовий діалог:
– Коли ти нарешті почнеш прибирати свою кімнату ?! (Звинувачення.)
  – Ну досить, тато. Зрештою, це моя кімната!
  – Як ти зі мною розмовляєш ?! (Засудження, загроза.)
  – А що я такого сказав?

«Я-повідомлення» має ряд переваг в порівнянні з «Ти-повідомленням».

  1. Воно дозволяє вам висловити свої негативні почуття в необразливій для дитини формі. Деякі батьки намагаються пригнічувати спалахи гніву або роздратування, щоб уникнути конфліктів. Однак це не призводить до бажаного результату. Як вже говорилося, повністю придушити свої емоції не можна, і дитина завжди знає, сердиті ми чи ні. І якщо сердиті, то вона, в свою чергу, може образитися, замкнутися або піти на відкриту сварку. Виходить все навпаки: замість миру – війна.
  2. «Я-повідомлення» дає можливість дітям ближче пізнати нас, батьків. Нерідко ми закриваємося від дітей бронею «авторитета», який намагаємося підтримувати будь-що. Ми носимо маску «вихователя» і боїмося її хоча б на мить підняти. Часом діти дивуються, дізнавшись, що мама і тато можуть взагалі щось відчувати. Це справляє на них незабутнє враження. Головне ж – робить дорослого ближчим.
  3. Коли ми відкриті і щирі у вираженні своїх почуттів, діти стають щирими в вираженні своїх. Діти починають відчувати: дорослі їм довіряють, і вони теж можуть довіритися.
Ось лист однієї мами, яка запитує, чи правильно вона вчинила.
«Ми розійшлися з чоловіком, коли синові було шість років. Зараз йому одинадцять, і він став глибоко, свідомо, але більше в собі, сумувати за батьком. Якось вирвалося у нього: “З татом я пішов би в кіно, а з тобою не хочеться”. Одного разу, коли син прямо сказав, що йому нудно й сумно, я сказала йому: “Так, синку, тобі дуже сумно, напевно, від того, що немає у нас тата. Та й мені невесело. Був би у тебе тато, у мене чоловік, було б нам жити набагато цікавіше”. Сина як прорвало: притулився до мого плеча, полилися тихі гіркі сльози. Поплакала нишком і я. Але нам обом стало легше. Я довго думала про цей день і десь в глибині душі розуміла, що зробила правильно. Чи не правда?”
Мама інтуїтивно знайшла правильні слова, сказала хлопчикові про його переживання, а також розповіла про своє ( «Я-повідомлення»). І те, що обом стало легше, що мама і син стали ближче один до одного, – найкращий доказ дієвості цих методів. Діти дуже швидко засвоюють від батьків манеру спілкування. Це стосується і «Я-повідомлення».
І останнє, висловлюючи своє почуття без наказу або догани, ми залишаємо за дітьми можливість самим прийняти рішення. І тоді – дивно – вони починають враховувати наші бажання і переживання.
Навчитися посилати «Я-повідомлення» непросто. Потрібні тренування, і на перших порах важко буде уникати помилок. Одна з них полягає в тому, що іноді, почавши з «Я-повідомлення», батьки закінчують фразу «Ти-повідомленням».
Наприклад: «Мені не подобається, що ти така неакуратна!» Або «Мене дратує це твоє пхикання!»
Уникнути цієї помилки можна, якщо використовувати безособові фрази, безособові займенники, узагальнюючі слова. Наприклад:

– Мені не подобається, коли за стіл сідають з брудними руками. – Мене дратує, коли діти скиглять.
Наступна помилка викликана острахом висловити почуття справжньої сили.
Наприклад, якщо ви приходите в жах побачивши сина, який б’є по голові кубиком свого молодшого братика, то у вашому вигуку слід висловити силу цього почуття. Фраза: «Мені не подобається, коли хлопчики так роблять», – тут ніяк не підходить, дитина відчує фальш.


 





 

Профілактика сексуального насилля над дітьми

 

 


В поняття «сексуальне насилля» входить цілий спектр дій – поцілунки, погладжування, доторкання сексуального характеру, а також всі різновиди статевих актів.
Про що повинна знати дитина, щоб не стати жертвою!
1. Якщо ви побачили, що дитина проявляє підвищену цікавість до питання про відмінності між хлопчиками і дівчатками, розкажіть їй спокійним тоном про будову людського тіла, особливості органів, функції які вони виконують. Зверніть увагу на інтимні частини тіла і скажіть, що їх не прийнято показувати іншим людям. Книги з ілюстраціями на цю тему можна переглянути на нашому сайті тут і тут
2.  Розкажіть які доторкання вважаються прийнятними, а які ні, тобто від яких дочка чи син можуть зніяковіти і як відрізнити від тих, які є в нормі (обійми, доторкання один до одного під час ігор, лікарський огляд).
3. Доведіть до відома дитину про те, що ніхто не має право доторкатись до неї, а особливо до інтимних частин тіла проти її волі. Виключення можуть становити: лікарі (за можливістю в присутності мами чи тата) і батьки. Це саме правило повинно стосуватися і всіх членів родини. Не допускайте того, щоб дитину цілували проти її волі! Варто попередити малечу про те, що якщо хтось просить її показати інтимні частини тіла, про це треба розповісти батькам.
4. З 4-х років дитина повинна виконувати «туалетні процедури» та одягатися максимально самостійно. З півторарічного віку дитина не повинна бачити статеві органи та чути прояви інтимного життя батьків. З 2-х років необхідно виключити спільне купання тата і дочки. Купання брата і сестри варто завершити до 6 років, а краще купати дітей окремо.
5. Навчіть дитину правилам соціальної поведінки: не розмовляти з невідомими людьми, не брати цукерок чи інших солодощів від незнайомців, не підтримувати розмову про себе та свою сім’ю, не показувати дорогу. Розкажіть як реагувати в ситуаціях, якщо до дитини заговорили люди, яких вона не знає – не грубити, відійти чи відбігти в безпечніше місце, як і в кого попросити допомогу.
6. Встановіть та намагайтесь підтримувати з дитиною такий рівень довіри, щоб вона змогла розповісти вам різні «нестандартні» ситуації і при цьому розуміла, що кричати на неї ви не будете. Інколи діти краще будуть терпіти, але не скажуть оскільки бояться покарання.
7. Будьте уважними до того, що говорить ваша дитина. Фрази «Я не хочу, щоб дядько Іван до нас приходив», або «Хай дідусь поїде вже додому» повинні насторожити і наштовхнути на думку, що треба максимально делікатно вияснити причину таким словам.
Анна Луньова
Дитячий практичний психолог


Дитина гризе нігті, смокче пальці… Погляд психолога


Діти часто смокчуть пальці, гризуть і обламують нігті. Дорослі винахідливі в своїх реакціях і спробах (а частіше тортурах) «викорінити» цю звичку. Діти винахідливі і прекрасні в своїй здатності до адаптації і пошуках зцілення.
Не існує, на жаль, універсальних рецептів. Запропоную кілька напрямків для думок і пошуків. Буде дуже багато – але практично. Тема багатогранна і різносторонньо вивчена.
1. Смоктання пальців (куточків одягу, в продовженні – можливо куріння та інше), кусання нігтів, обламування нігтів – симптоми, на перший погляд схожі, але мають, як правило, різну причину.
2. Це не просто «шкідлива звичка» – це невротичні дії, часто абсолютно не усвідомлювані, не завжди контрольовані (особливо у дітей, у яких вольові центри ще не сформовані). Дитина це робить НЕ спеціально, щоб позлити батьків.
3. За кожною такою дією є більш глибока причина – і дорослі напружуються, якщо вже бути чесними, навіть не через саму дію, а через «заряд» – неконтрольований і важливий, який відчувають «за» діями. (Так само, як батьки напружуються не через безлад в кімнаті підлітка, а через внутрішній стан підлітка, який маскує безлад зовнішній).
4. Будь-яка сформована звичка – говорить про існуючі закріплені механізми – це звичка наших нейронних зв’язків. Для того, щоб вона змінилася – потрібен час. І потрібно запропонувати і напрацювати альтернативну дія або реакцію.
5. Ми нічого не можемо забрати, нічого не надавши натомість. Це базове правило виховання. Якщо ми вилучаємо себе – залишаємо замість себе бабусю або няню. Забираємо комп’ютер – пропонуємо значиму альтернативу – свою емоційну присутність, книгу …. Якщо немає заміни – в цій «порожнечі», що утворилася, виросте новий, можливо більш серйозний і вже тілесний-соматичний симптом.
6. Чим більше наше напруга, чим більше вимог «щось з цим робити» – тим більше дитина почувається «не таким», тим більша ймовірність закріплення симптому або трансформації його в щось інше (наприклад – без коментарів про адекватність методів «батьківської терапії» – у дитини, якій сказали, що відірвуть руки і пеніс, якщо знову “застукають” за мастурбацією – з’явилося смоктання пальців, коли батьки пригрозили відрізати пальці – почався енурез).

СМОКТАННЯ

Ми багато знаємо про оральну фазу розвитку. Це час, коли малюк-немовля отримує задоволення і розвиває безліч тілесних пристосувань і механізмів (наприклад, під час годування задіяні відразу три нерва з величезними зонами «ведення»: блукаючий, трійчастий та носоглотковий нерв), отримує досвід близькості, безпеки, довіри – завдяки саме смоктанню молочка з грудей. І саме тоді і стільки, скільки йому потрібно. Норма у кожної дитини своя, як і можливості сімейної системи.
Це «оральний» час, коли в дитини закладається відчуття “Я існую” і “Мої потреби можуть бути задоволені”. Це час формування прихильності – можливості взагалі бути в близьких відносинах, приймати і давати відгук на близькість. Це час формування базової довіри чи недовіри до світу.
У кожної людини свої потреби, уроки і свій досвід. Якщо потреба дитини з різних причин не була задоволена, якщо в цей час відбувалося щось травматичне – дитина може «дозадовільняти» – добирати цю потребу, вибираючи «замінники» – палець, соску, олівець, сигарету …
У смоктанні пальців ми виділяємо вікові періоди:
Малюки і діти після 3 років. Малюки, що знаходяться на змішаному вигодовуванні, при прорізуванні зубчиків – за допомогою смоктання кулачка і пальчика компенсують те, чого їм не вистачає або знеболюють процес. Це варіант норми, з цим можна «нічого не робити» (але – важливий мінус – може перерости в звичку). У цьому віці недолік контакту з грудьми компенсується емоційною близькістю і емоційним відгуком і тілесним контактом.
Старші і зовсім дорослі люди повертають собі за допомогою смоктання відчуття присутності когось найважливішого (заповнюють порожнечу, в якій повинні бути мама і тато), безпеки, знімають емоційне напруження.
Вони регресують – повертаються в минуле, коли теперішнє занадто напружене.
Повертають собі відчуття безпечних кордонів.
Компенсують відсутню ніжність.
Заспокоюються перед сном.
Заповнюють простір «нудьги».
Для єдиних дітей в сім’ї – можливість таким дивним способом відпочити від надлишкових контактів (в школі і садку).
Потреба: Безпека, опора на маму, зняти надмірну напругу, повернутися в близькість і ніжність. Повернути собі відчуття важливості при ревнощах до молодшого. Знизити власну критичність, контроль, вийти з-під тиску критичності, контролю, перфекціонізму – свого і батьків.
Що робити:

  1. Знайти джерело невротизації – небезпеки.
  2. Знизити можливу вимогливість і оцінність.
  3. Більше тілесного контакту, масажів, тілесних ігор, особливо обіймашок і всього, що нагадує обійми – обійми – це проекція «матки», гри в хованки, в халабуди і ін. Грати в немовлят.
  4. Малювати мандали, будиночки, будувати щось, що створювало б відчуття кордонів. Гратися під ковдрою.
  5. Давати пити з трубочки, з поїлки.
  6. Разом готувати їжу.
  7. Іноді працює парадоксальний метод – зробити смоктання пальців не тільки дозволеним, а обов’язковим. Я виписувала рецепт з печаткою – «в понеділок з 15.00 до 15: 15 смоктати з прицмокуванням великий палець правої руки. Вівторок – з 16.00 до 16: 15 – смоктати з прицмокуванням вказівний палець лівої руки і так далі. Для батьків це серйозне випробування, для дітей – парадоксальна психотерапія.
  8. Гратися з водою і в воді.
  9. Малювати пальчиковими фарбами.
Дивні питання для дорослого:

  • Що – кого хочеш повернути – всмоктати, увібрати?
  • За ким сумуєш?
  • Хочеться згорнутися в калачик?
  • Що для тебе ніжність?

КУСАННЯ НІГТІВ
Форма аутоагресії і ретрофлексії – дитина гризе нігті, замість того, щоб «вкусити», показати зуби.
 Дитина з таким симптомом часто гіпервідповідальна і чутлива, боїться зробити боляче іншим, сказати «не те», образити, сором’язлива, самокритична. Вона часто бере відповідальність за почуття своїх батьків. Боїться їх засмутити, боїться зробити помилку, не виправдати очікувань. Може іноді говорити тихо і невиразно. Їй складно сказати Ні. Пригнічує природні агресивні імпульси. Часто не може сказати, чого хоче і не хоче. Не дозволяє собі помилятися. Їй складно розслабитися. Може скривлюватися спинка, як ніби на плечах лежить вантаж. Відчуває часто страх і почуття провини.
Кусанням нігтів проявляються невисловлені слова, самоїдство, контроль.
У нігтьовому ложі є точки – проекції різних етапів нашого розвитку. Іноді дитина «стимулює», витягуючи або кусаючи, «точку зачаття, народження» … У цієї ж дитини можуть бути часті ларингіти, ангіни, бронхіти.
Що робити:

  1. Знизити тиск. Зняти з дитини відповідальність за свої почуття і вою нереалізованість.
  2. Вчити і дозволяти говорити “ні”.
  3. Стимулювати робити самому вибір і заохочувати цей вибір.
  4. Розповідати про свої помилки зі сміхом.
  5. Самі дозволяйте собі дуріти і радіти.
  6. Грати в псевдо-агресивні ігри (де є «руйнування»). Тягнути ротом хустку, як собачки, гарчати, гавкати один на одного, гризти сухарі, яблука, штовхатися.
  7. Співати, кричати, проявлятися в будь-якій творчості, плюватися в ціль з трубочки.
  8. Ліпити з глини, пластиліну, грати з кінетичним піском, крупами, переливати рідини.
  9. Масаж тіла і рук.
  10. Грати в рольові ігри, ходити в театральні студії.
  11. Дозволяти говорити «Моє!»
+ Все, що було написано під час смоктання пальців.
Дивні запитання дорослим:

  • Ти самоїд?
  • За що себе «їсиш»?
  • Кого хотів би вкусити?
  • Коли дозволяв собі «показувати зуби»?
Звичайно, у кожної людини свої симптоми і їх причини, і вираженість цих симптомів і причин. Звичайно, психологи все ускладнюють і без них он скільки поколінь виросло. І, звичайно, замість всього написаного, легше крикнути, вдарити або намазати пальці зеленкою.
Добрих дорослішань!
Автор: Світлана Ройз


Подвійні послання при вихованні – що це і наскільки це безпечно?

Буває, що батьки поводять себе суперечливо і непередбачувано. Так трапляється, що дитині надсилаються два суперечливі месенджери – один на вербальному рівні, а інший виражається невербально.
Це про те, що: говорю одне, роблю або показую жестом, тоном, постаттю інше. Бажаю одне, а роблю по-іншому. Суперечливі послання можуть бути такими, наприклад: на словах я тебе люблю, а невербально – я тебе ненавиджу. На словах – ти вільний і роби що хочеш, невербально або непрямими діями – ти поганий і будеш робити те, що я скажу.
Дитину можуть сильно карати за брехню, в той час як самі постійно брешуть їй, посилаючи подвійні послання. Або «бажати кращого», а робити гірше (забороняти підліткові романи, позбавляти підліткового спонтанного життя, змушуючи різними способами рано дорослішати, вимагати досягнень і так далі).
Американський вчений Грегорі Бейтсон в 60-х роках так і назвав концепцію суперечливих вимог: подвійне послання, або double bind. Він описав що суперечливі вказівки належать до різних рівнів комунікації – на словах, тобто свідомі, і емоційні, за допомогою жестів, тональності в голосі – несвідомі.
Суть в тому, що дитина тут – жертва, і вона не може захиститись і звинуватити матір в тому, що вона спілкується з нею за допомогою подвійних послань. У неї немає можливості зрозуміти це інтелектуально, так як подвійні послання надсилаються вже тоді, коли говорити дитина ще не вміє. До того ж мати – це занадто близька для неї людина, в спілкуванні з якою більше почуттів, емоцій і залежності, тому навіть коли дитина подорослішала, не втягуватися в подвійні послання важко. Розрив зв’язку – це пряма конфронтація з тією єдиною людиною, яка на цьому білому світі забезпечує життя дитини.
Інколи в повних сім’ях розгойдувати психіку дитини за допомогою суперечливих послань можуть обоє батьків – один суперечить іншому. Є ризик ще змаличку навчити дитину маніпулятивній поведінці, відносинам де є ключове місце брехні. Відсутність чітко сформованих меж, правил внаслідок такого виховання може призвести до частих істерик, непорозумінню,
Концепція подвійного послання по Бейтсон грала ключову роль у розвитку шизофренії. Тобто в розщепленні психіки. В інших варіантах ми можемо говорити про шизоїдний (таким людям властива емоційна холодність, відірваність від зовнішнього, реального світу, заглибленість у свої власні фантазії, замкнутість) чи нарцисичний характер.
Підсумок – відхід у себе, неможливість вибудовувати зв’язки з іншими людьми, відхід в інтелект, в фантазії, в інтровертований світ. Відхід у аутоагресію, сильний гнів, який проявляється як психічно у снах, так і соматично. Також наслідком можуть бути страхи, часто безпідставні.
Життя може перетворитись з самовіддачі і поповнення в постійну систему самозбереження з підвищеною потребою в безпеці. Отже, подвійні послання при вихованні, можуть призводити до психічної травми.




Чи потрібно дітям платити за відмінні оцінки?

 

 

 

 

 

Абсолютно неприпустима «плата за оцінки». Чомусь багатьом батькам така система спочатку здається цілком логічною: приніс п’ятірку – отримай п’ять гривень! Просто і зі смаком. Однак ні. Ні смаком, ні навіть психологічною простотою в цій ситуації не пахне.
Для початку статистика: у жодній родині система не діє більше, одного місяця-півтора! Після закінчення цього терміну дитина повертається до колишнього рівня успішності (або навіть знижує його), а спроби «підкупу» згадує з незадоволенням. Місяць-півтора зусиль «заробити» – це звичайний термін для звичайної дитини. Крім статистики, маємо наступне:
а) дитина остаточно переконується, що вчиться вона не для себе, а для батьків;
б) надалі дитина також буде чекати, щоб її будь-які старання «купували». Був випадок, коли паралізована бабуся давала онуку по два рублі за кожний винесений горщик. Жодної аморальності в даній ситуації хлопчисько не бачив, так як ще за два роки до цього батьки провели експеримент з «купівлею» п’ятірок і тим самим видали синові індульгенцію на подібну поведінку в подальшому житті;
в) проникнення товарно-грошових відносин у сферу сімейного життя формує у дитини певні уявлення про відносини між близькими людьми.
– Любов – це, звичайно, добре, – міркує тринадцятирічний «мудрець». – Тільки без грошей кому ж я потрібен? Ось будуть гроші, тоді й одружуватися можна на гарній дівчині …
– Слухай, а тобі за п’ятірки тато грошей не давав? – Цікавлюся я.
– Давав! А ви звідки знаєте ?! – Дивується хлопець. – Тільки не вийшло якось … А він і мамі як би зарплату платить. Вона ж домогосподарка, по господарству порається, правда? І за мною з сестрою доглядає, і бабуся ще … Так що на господарство він їй окремо видає, а ще окремо – «за труди», так він говорить.
– А що ж бабуся?  – Мені стає вже по-справжньому цікаво.
– Ну, вона взагалі-то старенька, – злегка бентежиться хлопчина. – Їй нічого не потрібно. Але ось … Згадав! Коли вона з Наталкою, сестрою, сиділа (та ще маленька була, а мама в лікарню потрапила), так тато їй хустку купив, новий телевізор та ікону справжню, старовинну…
Якщо це саме той тип відносин, про який ви мрієте, тоді, звичайно, спробуйте!
Переклад з російської
Автор: Мурашова Е. «Дети-тюфяки, дети-катастрофы»



Як підготувати до школи дитину молодших класів після канікул




Літні канікули розслаблюють школярів, у дітей з’являється більше вільного часу, вони пізніше лягають спати і пізніше прокидаються, діти втрачають здатність концентрувати увагу на предметі, що в значній мірі заважає справлятися з розумовим навантаженням.
Школярі будь-якого віку обов’язково проходять період адаптації до школи. У дітей початкових класів цей період триває досить довго: – 1,5 місяця.
Що можна зробити батькам, щоб полегшити адаптацію дитини до школи і до процесу навчання загалом?
1. Батькам варто створити вдома спокійну і доброзичливу атмосферу. Цілком ймовірно, що успіхи дитини в навчанні на початку року будуть не такими як хотілося б. Розуміючи складність адаптаційного періоду, батькам не варто вимагати багато від свої маленьких школяриків.
2. Під час канікул зміна режиму дня закономірна річ. Батькам варто допомагати дитині наблизитись до режиму, який зазвичай є під час навчальної діяльності. Вже з середини серпня можна починати його змінювати – раніше лягати спати і відповідно прокидатися раніше; організувати режим харчування; зменшувати час, який дитина проводить за комп’ютером чи телевізором.
3. Останні тижні перед навчанням повинні бути максимально стабільними. Не варто планувати додаткових поїздок чи кардинальних змін в житті (наприклад, переїзд).
4. За літо дитяча рука забуває як писати, і швидкість письма на початку року істотно відрізняється від весняних показників. Можна пописати прописи, повторити таблицю множення, проаналізувати як дитина впоралась з завданням, яке вчителі задавали на літні канікули.
5. Купівля шкільного приладдя, одягу для школизаняття, як правило, приємне і в той же час налаштовує на навчальний лад.
6. З початком навчального року перший час не варто завантажувати дитину додатковими заняттями в секціях і гуртках. Якщо батьки знайшли нову студію, щоб зайняти дитину у вільний час, розпочинати відвідувати її краще після закінчення перших 2-3 тижнів навчання.
7. По можливості, варто зберігати прогулянки в будні дні після школи або ввечері. Дітям обов’язково треба бувати на свіжому повітрі.
Що можуть зробити вчителі, щоб полегшити адаптацію маленьким школярам.
1. Організовувати батьківські збори в другій половині серпня, на яких варто обговорити з батьками організаційні моменти та розповісти як підготувати дитину до майбутнього навчання.
2. Вчителям не варто у перші кілька місяців проявляти до дітей підвищені вимоги, варто ставитись лояльно до поведінки та навчальної діяльності з огляду на процес адаптації дітей.
3. Психологи рекомендують на початку навчання на уроках частіше залишати час на фізкульт хвилинки, щоб дати можливість дітям відпочити від розумової праці.
4. На початку року у дітей є бажання поділитися з друзями враженнями про літо, розповісти цікаві історії. Отже, вчителі можуть організовувати під час навчання завдання, що стосуються канікул, наприклад, написати розповідь на тему «Як я провів літо», «Що незвичайного я побачив влітку».
Для кращої адаптації дитини в новому колективі, дуже важлива підтримка батьків і вчителів. Потрібно частіше цікавитися справами дитини, її новими друзями, забезпечити всебічну підтримку. Варто частіше хвалити свою дитину, навіть за незначні успіхи.

Що робити, якщо малюк грається з їжею

 

У віці від 1 року до двох (і більше) тривають ігри з їжею, які так сильно дратують багатьох батьків. Дитина починає гратися з їжею, коли відбувається перше знайомство з твердими продуктами, і продовжує це робити протягом другого року життя. Насправді дитина катастрофічно потребує того, щоб досліджувати їжу.
Майже в кожному сімейному альбомі є фотографія, на якій дитина сидить в дитячому стільці, з лицем, вимазаним їжею. Це зворушливе видовище, і це історія про те, що дитині необхідно досліджувати їжу всім тілом, їй потрібно відчувати її текстуру, температуру, відчувати запах. І саме в цьому віці діти влаштовують голодні страйки, коли вони тижнями відмовляються від будь-якої їжі, крім маминого молока, або суміші, або кефіру. Частими причинами цих голодних страйків на даному етапі життя є те, що батьки транслюють невдоволення або заборону на гру з їжею.
Справа в тому, що для дитини, як і для дорослого, одна з функцій їжі – задоволення. Всі дієтичні системи, які говорять вам, що їжа – це тільки спосіб заповнити енергетичний дефіцит, помилкові. Їжа – це ще й одне з найпотужніших задоволень в житті, і залишиться таким завжди. Однак ми регулярно з вами бачимо, що люди, які є послідовниками тих чи інших дієтичних програм, тобто включаються в систему, де з їжі вилучено компонент задоволення, стають дуже пригніченими і дратівливими, і з ними дуже важко спілкуватися людині, що харчується нормально. Ми часто говоримо – ти такий злий, тому що голодний? Насправді це не зовсім правда, людина може бути не голодна, але задоволення від їжі вона не отримує, і це викликає негативні емоції. А тепер поставте на це місце дитину – в цьому віці головне задоволення від їжі полягає в можливості гри з нею. Вона обов’язково буде малювати пюре, як фарбами, на столі, стукати ложкою по столу, робити найрізноманітніші дії з твердими шматочками їжі. Вона буде дрібнити хліб, таким чином пізнаючи сутність речей. І це дійсно для нас з вами, дорослих, надзвичайно незручно, тому що до року годування дитини могло бути досить швидкою процедурою, якщо мамі пощастило. Дитина заковтнула кілька ложечок каші, запила грудним молоком або сумішшю і, сита і задоволена, відправляється спати або гратися. І ви можете прибрати стіл і жити спокійним життям далі. У рік-півтора ця історія закінчується, починається інша, дитина по 40 хвилин сидить за столом, дрібнить хліб, возить брокколі на машинці, робить щось ще, а ви думаєте: коли ж це закінчиться, коли ж вона, нарешті, поїсть? І природним поривом батьків в цій ситуації є спроба блокувати гру з їжею і сказати: досить, їжа для їжі, а не для гри. Дитина на це реагує голодним страйком – «ах, ви у мене відбираєте задоволення від їжі, а навіщо мені тоді їсти, у мене немає в цьому необхідності, я прекрасно на грудному молоці можу існувати». Щоб цього не сталося, потрібно дозволяти гратися з їжею. Так, іноді це нестерпно, особливо якщо дітей декілька, особливо якщо у вас близнюки, наприклад. Це вимагає багато часу для прибирання, забирає багато маминої енергії. В цьому випадку можна ввести певні межі, виділивши як мінімум один прийом їжі для вільної гри. У всі інші прийоми їжі ви можете сказати дитині: це їжа, щоб їсти, а гратися ми будемо після їжі. Відразу попереджу: ситуації конфлікту, якщо дитина не розуміє, коли їй можна гратися з їжею, а коли не можна, не виникає. Діти другого року життя неймовірно кмітливі істоти, вони прекрасно розуміють, що, припустимо, за сніданком ми тільки їмо кашу, і потім йдемо гуляти, а за вечерею можна дати собі волю і намалювати художнє панно яблучним пюре, і з задоволенням цим користуються.
Дитина зазвичай приймає ті правила, які ми встановлюємо, якщо ми досить тверді в них. Але при цьому ви залишаєте шлюз, щоб цей натиск енергії, ця потреба досліджувати їжу і її фізичні властивості всім тілом була реалізована. Таким чином ви уникаєте конфліктних ситуацій всередині самої дитини, які можуть привести до голодних страйків.

Фрагмент вебінару Світлани Бронникової «Інтуїтивне харчування з року в рік»

 






Як реагувати на образи зі сторони оточуючих. Хороший урок від мудреця


Ця чудова повчальна історія навчить вас і вашу дитину, як правильно реагувати і що робити у відповідь на образи і злість від оточуючих.
Один дуже старий мудрець навчав групу учнів і наставляв на шлях істинний. Він навчав їх мудрості і бойовому мистецтву. Якось раз жорстокий і невихований воїн прийшов на заняття до мудреця. Він ніколи не стримувався і часто ображав оточуючих його людей. Воїн дуже любив провокувати людей на сварки і бійки. Цього разу він вчинив, як звичайно. Спочатку викрикнув кілька образливих фраз в адресу вчителя. І застиг в очікуванні відповідної репліки. Але мудрець просто продовжив свій урок, не звернувши жодної уваги на ці фрази. Ще раз кинув слова образи воїн. Але вчитель був незворушний і нічого не відповів, продовживши свою лекцію. Це повторювалося ще пару разів. Боєць розлютився і вийшов із залу.
Після того, як він зник з виду, учні, які весь цей час з цікавістю спостерігали за подіями, запитали:
– Учителю, чому ви не викликали його на бій? Як ви могли терпіти його образи?
Мудрець промовив:
– Уявіть, що вам дарують подарунок, а ви не приймаєте його. Скажіть, кому він у підсумку належить?
– Тій людині, котра хотіла його подарувати, – не замислюючись відповіли учні.
– Точно так само і в цій ситуації зі злістю і образами. До тих пір, поки ви не приймете їх, вони належать тому, хто їх приніс.


Що потрібно знати про суїцид серед підлітків?









Перше, про що, на мою думку, важливо сказати, про підліткові суїциди: 
Ефект Вертера; синдром Вертера – масова хвиля наслідуючих самогубств, які відбуваються після самогубства, широко освітленого телебаченням або іншими ЗМІ, або описаного в популярному творі літератури чи кінострічці.
Виявлено в 1974-1975 роках американським соціологом Девідом Філіпсом з Каліфорнійського університету в Сан-Дієго, який досліджував хвилю наслідуючих самогубств, що прокотилася по всій Європі в кінці XVIII століття, спровоковану поширенням роману Гете «Страждання юного Вертера» (звідси і пішла назва феномену).
Вивчивши статистичні дані про самогубства в Сполучених Штатах Америки з 1947 по 1968 рік, Філліпс виявив, що протягом двох місяців після кожної гучної публікації про самогубство, в середньому суїциди здійснювало на 58 осіб більше, ніж зазвичай в ці місяці.
У першій половині 1980-х років в Німеччині, під час і після показу телесеріалу «Смерть студента», де на початку кожної серії демонструвався акт суїциду студента під колесами поїзда, було відзначено збільшення випадків самогубств на 175% серед молоді 15-19 років саме тим чином, який і був показаний в серіалі – під колесами поїзда. Цей ефект різкого збільшення кількості суїцидів повторився через рік, коли серіал знову демонстрували по ТБ.
В Австрії, де в 80-і роки XX століття надзвичайно зросла кількість самогубств в метро, в 1987 році Віденський Центр Кризової допомоги спільно з співробітниками Віденського метрополітену пішли на своєрідний експеримент: вирішили більше не висвітлювати факти «смерті на рейках» або, по хоча б , не “роздувати» з них сенсації, приділяючи даними обставинами мінімум уваги. Уже через місяць кількість самогубств в метро знизилося майже в 3 рази. З тих пір в австрійській пресі діє заборона на висвітлення подібних трагічних подій.
Інтернет поєднує в собі кілька функцій: ЗМІ (ефект Вертера), інформацію про способи самогубства, спілкування на суїцидальну тематику, цькування (буллінг), доведення до самогубства.
Майже 85% підлітків хоч раз у житті думали про самогубство. Хоча насправді ніхто з цих дітей не хоче вмирати, просто для дитини думки про самогубство – часто єдиний спосіб звернути на себе увагу батьків, крик про допомогу.
Пік суїцидів припадає на старший підлітковий вік – 14-16 років. Діти молодші за 11 років теж думають про трагічні фантазії під час глибокого відчаю. Аутоагресія проявляється у дітей у віці від 11 до 18 років.
У 80% випадків причина дитячого суїциду – відносини з близькими.
За статистикою 2012 року в Україні відбувається в рік 34,5 дитячих самогубства на 100 тис., в світі підлітки 15-19 років роблять 10 самогубств на 100 тис. За даними ВООЗ, показник в 20 чоловік вважає критичним.
Хлопчики здійснюють суїциди в 4-5 разів частіше, ніж дівчатка, проте дівчатка, в свою чергу, вдаються до спроб самогубства в 3 рази частіше за хлопчиків.
Діти вдаються до суїциду за сімейними мотивами у 46,9% випадків, через конфлікти з однолітками і за любовних причин – в 13,6% випадків.
На що батьки повинні звернути увагу?
– якщо дитина часто розмовляє про смерть і самогубства;
– якщо прагне усамітнитися під будь-яким приводом;
– міркує на тему: “Я нікому не потрібен”, “Все одно ніхто не буде за мною тужити”;
– дитина робить спроби “попрощатися”: дарує свої речі і улюблені предмети близьким друзям; доводить справи до кінця (віддає чужі речі, мириться з ворогами, прибирає в кімнаті, роздаровує улюблені речі);
– фрази “Завтра мене вже не буде”, “Без мене нічого не зміниться”, “Ти віриш в переселення душ?”;
– непрямі погрози теж повинні насторожити: “набридло жити”, “ситий цим по горло”, “більше ви мене не побачите”, “пожив – і вистачить”, “ненавиджу себе”, “якщо ми більше не побачимося, дякую за все” .
– дитина перестає стежити за собою, відстає в школі або перестає туди ходити;
– слова “Який же я дурний, незграбний, нікому непотрібний; – прямі погрози типу “краще повіситися, ніж з вами жити”.

Що робити батькам: – наповнювати реальне життя дитини смислами – дозвольте дитині приводити друзів до себе додому – влаштовуйте вдома перегляди фільмів (по черзі дитина і батько вибирають кіно для перегляду) – знайомтеся з музикою, яку слухає дитина – говорить відкрито з дитиною про смерть і життя, і про суїциди в тому числі – цікавтеся шкільним життям дитини, будьте чутливими до історій, які дитина розповідає про інших, може вона насправді і каже про себе – запевніть дитину, що її оцінки – це не вона сама, її «не успішність» в школі – це досвід життя, а не програна ставка на життя, що сама вона – і є цінність, а обставини змінюються самі або під нашим впливом.
І останнє – при найменших підозрах і сумнівах звертайтеся до психолога. Якщо не склався контакт зі шкільним психологом або психологом в районній поліклініці – знайдіть іншого, того, до якого вам буде зручно звертатися за допомогою.
Переклад з російської
Автор: Баталіна Людмила, психотерапевт, дитячий і сімейний психолог


 

Як допомогти дітям розібратися зі складним конфліктом?


Що робити, якщо сварка між вашим дітьми затяжна і самі вони не в змозі розібратись?




1. Потрібно зібрати всі зацікавлені сторони і пояснити мету бесіди.
«У нашій сім’ї склалася ситуація, при якій одна людина (чи декілька) нещаслива. Нам потрібно вирішити, що можна зробити, щоб всі відчули себе краще».

2. Потрібно пояснити правила всім. «Ми зібралися, тому що Дженні щось турбує. Спочатку ми, не перебиваючи, вислухаємо Дженні. Коли вона закінчить, ми послухаємо твою точку зору, Білл. Тебе теж ніхто не буде перебивати».
3. Потрібно записати почуття і тривоги обох дітей. Прочитайте записи вголос їм обом, щоб переконатися в тому, що ви зрозуміли їх правильно.
«Дженні боїться, коли ми йдемо з дому. Вона каже, що Білл пристає до неї. В останній раз він вимкнув телевізор, прогнав її з дивана і вдарив по руці».
«За словами Білла, він вимкнув телевізор просто тому, що Дженні дивилася його занадто довго і не слухалася. Йому здається, що він обережно взяв її за руку і не міг заподіяти болю».

4. Дайте дітям час висловитися.
Дженні: У мене залишився синець. А моя програма повинна була закінчитися через п’ять хвилин!
Білл: Це старий синець. А програма тільки почалася …

5. Нехай всі запропонують якомога більше варіантів вирішення проблеми. Запишіть їх, не оцінюючи. Нехай почнуть діти.
Білл: Дженні повинна мене слухатися, бо я – старший.
Дженні: Біллу не можна дозволяти говорити мені, що я повинна робити, і ображати мене.
Мати: Потрібно запросити няню.
Білл: Дозвольте мені теж йти.
Дженні: Дозвольте мені запросити подругу.
Білл: Перед тим як батьки підуть з дому, вони повинні встановити розклад перегляду телевізора і призначити час відходу до сну.
Дженні: Люди повинні бути самим собі господарями і все вирішувати самостійно.

6. Прийміть ті рішення, які всіх влаштовують.
Ніякої няні.
Ніяких бійок.
Ніякого командування.
Розклад перегляду телевізора буде заздалегідь узгоджуватися з батьками.
Кожен відповідає за себе.

7. Виконуйте прийняті рішення. «Наступного тижня ми знову зберемося, щоб з’ясувати, чи все у нас виходить».




8 правил, як говорити з дитиною про ЦЕ

1. Тільки правда! Не придумуйте казок про лелек і капусту, якщо хочете зберегти довіру у відносинах з дитиною, і якщо не хочете, щоб малюк згодом почав шукати інформацію з інших джерел (вулиця, Інтернет…) Єдино правильна відповідь:«Я тебе народила», або «Ми з татом тебе народили»
2. Відповідайте мовою, зрозумілою дитині (залежно від віку). 3-річному малюку скажіть «Я тебе народила», «Ти жив у животику у мами, а потім з’явився на світ». Старшим діткам розповідайте, називаючи речі своїми іменами, та зважаючи на те, що дитина уже знає.
3. Видавайте інформацію порціями. Не поспішайте з деталями і глибокими поясненнями, поки дитина сама не уточнить те, що її цікавить. Малюку може бути достатньо вашої відповіді «Я тебе народила». Не заглиблюйтесь в подробиці, поки дитина сама не запитає. Продовжуйте по-трошку видавати інформацію. Дитині потрібен час, щоб «переварити» почуте. Малюк сам запитає вас, коли освоїть те, що уже почув.
4. Називайте речі своїми іменами. Частини людського тіла мають свої назви. Пеніс, вагіна – не соромтесь вживати їх з дітками від 5-ти років. Дитина повинна зрозуміти, що це не жарти, а досить серйозні теми.
5. Якщо не знаєте, що відповісти, так і скажіть! Попросіть дати вам кілька годин часу, щоб зібратись з думками і сформулювати відповідь. Підготуйтесь, і обов’язково поверніться до цієї розмови, навіть якщо малюк уже забув.
6. Не забудьте наголошувати на тому, як сильно любили мама з татом одне одного, перш ніж захотіли синочка/дочку. І люблять до цих пір!
7. Якщо вам соромно, ніяково, незручно, дайте почитати книгу, або почитайте разом. Перелік книг українською мовою знайдете тут. Щоб подолати зніяковілість, спробуйте розповідати так, ніби це урок анатомії для малюка (робіть поправки на вік)
8. Пам’ятайте, що краще дитина дізнається від вас про всі інтимні подробиці, ніж знайде відповіді з інших, не зовсім прийнятних, джерел!
Ольга Крамаревич
Дитячий практичний психолог





Поради психолога батькам майбутніх першокласників






Ваша дитина незабаром стане першокласником. І наше з вами завдання, щоб ця перша зустріч зі школою стала радісною і бажаною на все життя.

Школа з перших днів ставить перед дитиною низку завдань. Їй необхідно успішно опанувати навчальну діяльність, засвоїти шкільні норми поведінки, долучитися до життя у класному колективі, пристосуватися до нових умов розумової праці та режиму. Виконання кожного з цих завдань безпосередньо пов’язано з попереднім досвідом дитини.

Готовність дитини до школи залежить передусім від батьків.
Приділяйте дитині якомога більше часу. Саме в дошкільні роки закладаються основи впевненості в собі та успішного мовного спілкування поза сім’єю. Від ступеня раннього мовного розвитку залежатиме подальший процес розвитку дитини в школі.
Не забувайте, що мова та мовлення краще розвиваються в атмосфері спокою, безпеки, любові.
Ставте для себе та для дитини реальні завдання. Ведіть і спрямовуйте, але не підштовхуйте.
Забезпечуйте дитині широкі можливості користування кожним із 5 відчуттів: вона повинна бачити, слухати, торкатися руками, куштувати на смак різноманітні елементи навколишнього світу.
Допомагайте дитині розвивати дрібну моторику м’язів руки, аби їй було легше опанувати письмо. Для цього необхідно багато вирізати, малювати, зафарбовувати, будувати, складати невеликі за розміром деталі, зображення тощо.
Забезпечуйте всі можливості та умови для повноцінної гри дитини. Гра – це її провідна діяльність, це її робота. Л. Виготський зазначав: «Чим краще дитина грається, тим краще вона підготовлена до навчання в школі».
Допомагайте дитині осягнути склад числа. Немає необхідності, щоб дитина механічно могла лічити до 100 і більше. Нехай вона рахує до 10-20, але їй вкрай необхідно розуміти, знати, з яких чисел можна скласти 5, а з яких – 7 тощо. Це є основою понятійного розуміння основ арифметики, а не механічного запам’ятовування.
Працюйте з дитиною над розвитком її пам’яті, уваги, мислення. Для цього сьогодні пропонується багато ігор, головоломок, задач у малюнках, лабіринтів тощо в різних періодичних та інших виданнях для дітей.
Запровадьте для дитини вдома єдиний режим і обов’язково дотримуйтеся його виконання всіма членам родини.
Дитина повинна мати вдома певне доручення і відповідати за результат його виконання.
Необхідною умовою емоційно-вольового розвитку дитини є спільність вимог до неї з боку всіх членів родини.
Не завищуйте і не занижуйте самооцінки дитини, оцінюйте її результати адекватно, і доводьте це до її відома.


Як підготуватися до першого вересня?


Розповісти про те, що чекає дитину цього дня.
За декілька днів почати вводити його в ритм "підйому і відбою".
Улюблене ведмежа (лялька або улюблена іграшка) повинне бути взяте з собою в портфель (він теж в перший день піде вчитися).
Можна дати дитині з собою камінчик – амулет (забезпечує «зв'язок з батьками»).
Основний одяг повинен бути новим і особливим (шкільна форма), але певна деталь одягу повинна бути знайомою і улюбленою (шкарпетки, майка, значок на сорочці і ін.)
Мобільний телефон першого вересня (і взагалі в період адаптації) краще з собою не давати. Дитина гірше звикає до нової життєвої ситуації і нових дорослих, якщо у нього є можливість постійного контакту з батьками.
Квіти вчителеві повинні бути такими, щоб дитина відчувала їх особливу красу (хай їх буде небагато). Краще, якщо дитина вибиратиме квіти разом з Вами. Це важливо, щоб у неї не виникало відчуття, що інші діти принесли красиві квіти, а вона – погані.
Приготувати все з вечора, щоб вранці не виникло суєти або паніки. Розрахувати час, щоб дитина з ранку могла не поспішаючи поїсти, сходити в туалет.


Як відноситися до невдач дитини, майже неминучих на початку шкільного життя?


Батьки часто відносяться різко негативно до перших невдач дитини. Негативні оцінки дорослих підвищують тривожність дитини, його невпевненість в собі і своїх діях. Це, у свою чергу, веде не до поліпшення, а до погіршення результатів. Так складається порочний круг. Постійні побоювання дитини почути негативні оцінки з боку домашніх приводять до страху зробити помилку.  Прагнення зробити роботу якнайкраще на цьому етапі тільки погіршує справу. Особливо сильно це виявляється у тривожних, здібних, старанних дітей.
Тому найправильніше відношення до перших поразок дитини – відношення з розумінням, підтримка, допомога: «У тебе все вийде. Я тобі допоможу». Важливо створити умови для переживання дитиною (хоч би іноді) власної перемоги.


Як можна знімати стрес?


Забезпечити ритмічне життя і порядок будинку (тут дуже важливий власний приклад і наслідування його дитиною).
Важлива тепла, природна, спокійна манера поведінки дорослих вдома (без зривів, підвищеного тону).
Необхідне на якийсь час продовження традиційних «дитячих» ритуалів укладання, їжі, умивання, сумісної гри-обіймів, читання на ніч, які були прийняті в дошкільному дитинстві дитини.
Знімають напругу гри з водою, піском, малювання фарбами (з дозволом забруднюватись - відсутністю критики або засудження за забруднений одяг, підлогу!), виготовлення колажів в "рваній" техніці (рвати кольоровий папір, старі журнали і клеїти з них картини), спортивні ігри на повітрі (м'яч, скакалки, «класики» і ін.)
Надзвичайно важлива відсутність зайвих постійних подразників (телевізор, приймач).
Необхідно давати дитині можливість переживати час від часу справжню дитячу радість (свято, театр).
Для багатьох краще всього знімає напругу відпочинок на природі (особливо, праця).


Які незвичайні прояви дитини вимагають звернення до фахівця?



Страхи (нічні страхи).
Енурез (нетримання сечі), особливо якщо перед школою цього вже не було.
Гризіння нігтів, заїкання або сіпання повік, лицьових м'язів.
Яскраво виражена агресія.


Що не може бути зроблене без участі батьків?


Без участі батьків не може бути побудована самостійність молодшого школяра в організації свого робочого місця, у виконанні домашніх робіт, в підготовці свого одягу і портфеля до завтрашнього дня.
Культивування самостійності – це відповідальна і поступова робота часто буває простіше щось зробити самому, чим чекати, поки це зробить дитина. Іноді дії дитини представляють для неї реальну небезпеку. І тоді батьки застерігають її: «Не роби сам, це небезпечно (важко), за тебе зроблю я». Ця неправильна установка приводить до «вивченої безпорадності», відмові дитини надалі від будь-яких самостійних дій, невірі у власні сили.


За чим повинен простежити батько, якщо він хоче допомогти дитині вчитися?


Найголовніше завдання батьків під час шкільного навчання дитини – не стати вчителями-дублерами, а залишитися батьками, що приймають, розуміють і люблять свою дитину, незважаючи на його шкільні успіхи або невдачі. Тому і стежити батько повинен, в першу чергу, за рівнем самостійності дитини в домашніх справах (у тому числі і у виконанні шкільного домашнього завдання).
Якщо до початку навчання в школі дитина не опанувала прийомами самостійного одягання (наприклад, зав'язуванням шнурків), укладання спати, прибирання «своєї території», чищення зубів перед сном тощо, то це – найперша турбота батька. Причому окремі справи або дії дитина до цього часу вже може виконувати самостійно, без нагляду дорослого і за власною ініціативою.
З першого вересня до цього додаються:
- підготовка столу до виконання домашньої роботи;
- збір портфеля;
- підготовка за допомогою батьків шкільної форми (або одягу і взуття, в якому завтра дитина піде в школу).


Як допомогти дитині організувати своє робоче місце?


По-перше, особистим прикладом. Якщо на Вашому робочому місці постійний безлад, то абсолютно марно привчати до порядку дитину.
Коли Ви покажете дитині своє робоче місце (кухонний стіл, письмовий стіл, робочий стіл), то звернете її увагу, якими предметами Ви користуєтеся, для чого вони потрібні і в якому порядку Ви їх розкладаєте на робочому місці.
Хай дитина розповість Вам, якими речами вона користується при підготовці до уроків і як їй зручніше за них розкласти на столі. Визначивши разом з дитиною зручні для різних речей місця, можна наклеїти на поверхню столу наклейки – «будиночки» для кожної речі.
Зверніть увагу на позу сидячої за столом дитини. Їй ще важко контролювати себе, вона не дуже добре відчуває власне тіло, а тим більше важко довго сидіти в одній позі. Можна зробити декілька фотографій сидячої в різних позах дитини, а потім вивчити їх разом з нею – імітуючи ці пози і обговорюючи, чим вони погані (викривлення хребта, затікання ніг, закривання власної роботи від світла і ін.). Навчіть її різним веселим вправам, які краще робити в перервах між заняттями (якщо їй вже показали в школі, хай покаже їх Вам), – вправи для пальців рук, фізкультхвилинки під ритмічні вірші.


Як часто потрібно взаємодіяти з вчителем?


У адаптаційний період повинен бути налагоджений постійний зв'язок між школою і батьками. На жаль, вчителі рідко знають про те, що відбувається з дитиною будинку після занять, а батьки мають слабке уявлення про те, що відбувалося з дитиною в школі. Потрібно домовитися про місце і час зустрічей вчителя і батьків, на яких вони могли б обмінятися своїми спостереженнями, враженнями з приводу дій дітей. Протягом першого року навчання дітей батьки і вчителі повинні стати однодумцями.




Логіко-математичний інтелект у дітей

Отже, ви бажаєте покращити логіко-математичні здібності вашої дитини? У цій статті пропонуються двадцять три веселі, цікаві й надзвичайно ефективні способи, які допоможуть вам у цьому. Але спочатку давайте уточнимо, що таке логіко-математичний інтелект.




  • Логіко-математичний інтелект – це одна з восьми обчислювальних здібностей мозку, якою володіє кожен з нас, безпосередньо пов'язана з нашою здатністю обробляти інформацію, використовуючи міркування (умовиводи) логіку й абстрактне мислення.
​Діти, які розвивають логіко-математичний інтелект, як правило, відмінно оперують цифрами й числовими поняттями, люблять складні завдання на логічне мислення та наукову аргументацію.
Це не означає, що такі діти не використовують усі вісім інтелектуальних здібностей (за Гарднером). Це також не означає, що тільки хороші математики використовують свій логіко-математичний інтелект.
Отже, як же слід розвивати логіко-математичний інтелект дитини? Описані далі заняття об'єднані за рівнями зростаючої складності. Ці рівні жодним чином не пов'язані з віком чи успішністю дитини. Перш за все у світлі того факту, що кожна дитина має унікальний інтелектуальний профіль, ці заняття дозволяють дітям почати з будь-якого рівня, який їм більше сподобається, виконувати їх з почуттям зацікавленості та мотивації й переходити на більш складні рівні.
P.S. Багато з цих занять допомагають розвивати й інші розумові здібності, класифіковані відповідно до теорії множинного інтелекту Говарда Гарднера (такі заняття будуть додатково відзначені в дужках).​
Рівень 1

  • Записуйте історії, розказані вам кимось іншим, використовуйте свої записи в якості основи для створення власного оповідання. Можна визначати ключові елементи та створювати структуру і план розповіді. (Лінгвістичний інтелект.)
  • Збирайте різноманітні листя дерев і класифікуйте їх п'ятьма різними способами. (Інтелект натураліста.)
  • Практикуйте додавання, віднімання й ділення за допомогою родзинок, ґудзиків та інших предметів.
Рівень 2

  • Самостійно виготовляйте пазли. (Просторовий інтелект.)
  • Придумайте лабіринт або кросворд для свого друга. (Просторовий інтелект.)
  • Прислухайтесь до повторюваних елементів музичних мелодій. (Музичний інтелект.)
  • Збирайте випадкові набори предметів домашнього вжитку й розкладайте їх у певному порядку. Потім сортуйте та класифікуйте їх іншими способами. Складіть таблицю результатів і поясніть її своєму другу. (Просторовий, міжособистісний інтелект.)
  • Вимірюйте предмети різними частинами свого тіла. Порівнюйте довжини різних предметів у вашому домі. (Тілесно-кінестетичний інтелект.)
  • Намагайтесь передбачити закінчення книги, яку ви читаєте. (Лінгвістичний інтелект.)
  • Розпишіть основні думки й підпункти кожної з основних ідей книги, яку ви читаєте. Придумайте нову історію й розпишіть основні думки та підпункти кожної з основних ідей вашої нової історії. (Лінгвістичний інтелект.)
  • Придумуйте нові загадки й діліться ними з друзями. (Лінгвістичний інтелект.)
  • Запишіть інструкції виконання певного завдання, а потім віддайте їх кому-небудь для реалізації. Обговоріть, наскільки ефективними були ваші інструкції, як вони допомогли іншій людині виконати завдання. (Лінгвістичний, міжособистісний інтелект.)
  • Поміркуйте над проблемою, з якою ви нещодавно зіткнулись, та опишіть або намалюйте машину, яку б ви хотіли створити, щоб вона допомогла вам упоратись з цією проблемою. (Просторовий інтелект.)
  • Створюйте числові послідовності, упорядковані певним чином, і просіть друзів визначати їх суть і порядок. Спробуйте також створювати певні логічні послідовності, що складаються з різних форм або слів. (Лінгвістичний, просторовий інтелект.)
​Рівень 3

  • Створіть секретний код і запишіть його у форматі ключа кодування. Пишіть листи, використовуючи ключ коду. Поділіться ключем кодування із другом і перевірте, чи зможе він розшифрувати ваше повідомлення. (Лінгвістичний, просторовий, міжособистісний інтелект.)
  • Виберіть одну з ваших улюблених книг і напишіть наступний епізод або продовження історії. (Лінгвістичний інтелект.)
  • Виберіть тему для обговорення та знайдіть аргументи на підтримку обох сторін. Проведіть дебати з другом. Висловіть один одному свою думку про сильні та слабкі аргументи опонента. (Лінгвістичний, міжособистісний інтелект.)
  • Шукайте в історії приклади «циклічності» або подумайте про те, коли одні й ті самі помилки відбуваються кілька разів. Замисліться про те, чому це відбувається, і як можна було б уникнути цих помилок. (Внутрішньоособистісний інтелект.)
  • Спечіть торт, дотримуючись рецепту й не використовуючи готових коржів, крему та ін. Проілюструйте рецепт. (Лінгвістичний, просторовий, тілесно-кінестетичний інтелект.)
  • Поставте танець, використовуючи десять різних танцювальних рухів. Навчіть друга свого нового танцю. (Телесно-кінестетичний, міжособистісний інтелект.)
  • Створіть малюнок-розмальовку, в якій на потрібний колір укаже певна цифра, й попросіть друга розмалювати її. (Просторовий інтелект.)
  • Виготовте свій календар і стежте за важливими подіями. (Лінгвістичний, просторовий інтелект.)
  • Рушайте на прогулянку, звертайте особливу увагу на типові форми й моделі, які існують у природі. (Інтелект натураліста.)






“Пусть уроки делают сами!” 

 

Неймовірний експеримент від Катерини Мурашової

 

 

 

Монолог номер один:
— У меня чудесная девочка. Добрая, отзывчивая, ласковая, умная. Если ее попросить, всегда мне поможет по хозяйству. На все праздники рисует мне рисунки — «любимой мамочке». Она учится в третьем классе. И учится-то неплохо! Но вот смотрите, я просто плачу, потому что у меня уже сил нет. Почему? Сейчас я скажу. У нас с ней все замечательно, пока дело не доходит до приготовления уроков.

Она прекрасно понимает, что уроки все равно нужно делать. Едва ли не каждый вечер мы с ней договариваемся, как все завтра будет: она сама сядет, их быстренько сделает (для нее это совсем не трудно), и мы с ней не будем ругаться. Но вот на следующий день доходит до дела и у нее находится сто отговорок: сейчас я доиграю, сейчас водички попью, котика бабушке отнесу, бабушка просила ей плед из шкафа достать (это было вчера вечером, но она вспомнила только сейчас), а вот скажи мне, мама, я давно хотела тебя спросить… И все это может тянуться часами! Сначала я пытаюсь себя сдерживать, отвечаю спокойно: давай потом, садись за уроки, уже вечер, ты потом уже ничего соображать не будешь, но в конце концов не выдерживаю и просто ору, как сержант на солдата: «Алена, садись немедленно, иначе я не знаю, что с тобой сделаю!» Тут она обижается и начинает плакать: «Мама, что ты на меня всегда кричишь?! Что я тебе сделала плохого?» А я и правда чувствую себя каким-то монстром, ведь она у меня хорошая девочка-то! Но ведь нельзя уроки-то не делать! А если все на самотек пустить, так она до десяти часов проволынит, когда уже спать нужно, а не математику решать… Что нам делать? Я не хочу портить свои отношения с дочкой!
Монолог номер два:
— Самое обидное вот что: если он все-таки сядет и сосредоточится, ему все эти уроки — тьфу! За полчаса-час все сделает в лучшем виде. Когда я сам был маленьким, это называлось — сила воли. Мы ее сами у себя тренировали, понимали, что это важная для жизни вещь. Так вот у нее ее нет, это я вам должен ответственно заявить. Мы до вас были у психолога, еще в четвертом классе. Она сказала: болезнь у него, синдром дефицита внимания. Какой дефицит, если он всегда мог лего (маленькие такие детальки, вы знаете?) по пять часов подряд собирать, а теперь, если дорвется, в компьютере такие сложные уровни проходит, что у меня самого терпения бы не хватило! Так что не в болезни дело, ответственности просто нет за свою будущую судьбу. А откуда взяться, если все вокруг только и делают, что их развлекают? Я ему говорю: ты пойми, надо просто взять себя в руки, сесть и сделать эти проклятые уроки. А потом все — до вечера гуляй, свободен! Он вроде понимает, но как доходит до дела… Матери и теще вообще хамит. Когда они мне жалуются, а я — к нему, отвечает: я их никогда сам первый не трогаю, пусть они не лезут, это мои уроки, в конце-то концов… Я пробовал вообще убирать компьютер. С уроками лучше — если делать совсем нечего, сгодятся и они. Но настроение все время поганое, обстановка в семье взрывоопасная, да и вообще — компьютер это же не носитель зла какой-то, это важный современный инструмент для всего, в том числе и для социализации и получения информации, нельзя сегодня из соображений какой-то сомнительной пользы растить ребенка в пещере и кормить корешками… Но что делать-то, это же всего лишь седьмой класс, а мы вообще-то планировали одиннадцать, у него совершенно нормальные мозги, это все учителя в один голос говорят, да я и сам вижу, но с таким прилежанием…

Монолог номер три:
— Ой, вот только вы не начинайте, пожалуйста! Я это уже тысячу, если не миллион раз слышал! И все сам понимаю: десятый класс, надо уже собраться и думать о своей дальнейшей судьбе. Надо много заниматься, чтобы хорошо сдать ЕГЭ… ну что там еще надо? Я все знаю! И вообще на сто процентов согласен. Вот мать мне не верит, думает, я ей вру, чтобы она отвязалась, а я не вру — я сам все время думаю, что вот, с завтрашнего дня, с понедельника, с новой четверти возьмусь как следует, подтяну то, что пропустил, и буду каждый день все уроки делать. Я правда так думаю! Ровно до того момента, когда надо отложить телефон, выключить комп, музыку (у нас в классе есть такие, которые могут под музыку заниматься и даже под телевизор, а я не могу, мне тишина нужна) и сесть, наконец. И вот тут — полный аут. Вы не поверите, я иногда даже учебник с тетрадью не могу себя заставить из сумки достать… Иногда подумаю: да что ж это я, псих какой-то, что ли! Заставлю все-таки, принесу сумку, выну все, только соберусь позаниматься… И сразу сто разных дел вспоминаются: Вике обещал позвонить, «Вконтакте» надо кое-что срочно посмотреть, мать еще в среду просила кран на кухне подкрутить… Я понимаю, что таблеток от такого быть не может, но, может, гипноз есть какой?

Вы слышали такие монологи? А может, даже сами их произносили?
А представляете, сколько тысяч (да что там — миллионов!) родителей и детей по всему миру произнесут их прямо сегодня!
Я хочу сообщить вам потрясающее известие: кажется, я знаю методику, позволяющую решить эту проблему! Хочу сразу сказать: эту методику придумала не я (я много лет боролась с неприготовлением уроков у своих клиентов другими способами, и даже как-то, кажется, писала об этом на «Снобе»), а тринадцатилетний мальчик по имени Василий. Так что если все верно и за решение такой общераспространенной проблемы полагается Нобелевская премия мира в семье, то это не мне, а ему — Васе.
Я ему, если честно, сначала не очень поверила. Очень уж все просто. Но я — экспериментатор по воспитанию и образованию. У меня первая должность после окончания университета так и называлась в трудовой книжке — «стажер-исследователь».
Поэтому я провела эксперимент. Отловила двадцать семей, которые у меня в кабинете произносили монологи, подобные вышеприведенным, рассказала им о Васиной методике, и подговорила их попробовать, а потом мне отчитаться. Отчитались семнадцать из двадцати (трое просто пропали из моего поля зрения). И вот у шестнадцати из семнадцати — все получилось!
Что нужно делать? Все очень просто. Эксперимент длится две недели. Все готовы к тому, что ребенок, может быть, вообще уроков за это время не сделает. Никаких, никогда. У маленьких можно даже с учительницей договориться: психолог порекомендовал эксперимент для улучшения сложной обстановки в семье, потом отработаем, подтянем, сделаем, не волнуйтесь, Марья Петровна. Но двойки ставьте, конечно.
Что дома? Ребенок садится за уроки, ЗАРАНЕЕ зная, что делать их он НЕ БУДЕТ. Это понятно? Ну вот такой договор. Достать книжки, тетрадки, ручку, карандаши, блокнот для черновиков… что там еще нужно для приготовления уроков? Разложить все. А вот именно ДЕЛАТЬ УРОКИ — вообще не нужно. И это известно заранее. НЕ БУДУ делать. (Но если вдруг захотелось, тогда можно, конечно, что-то немножко и сделать. Но совершенно необязательно и даже нежелательно, если честно.)
Выполнил все подготовительные этапы, посидел за столом десять секунд и пошел, допустим, играть с котом. Потом, когда игры с котом закончены, можно еще раз подойти к столу. Посмотреть, что задано. Узнать, если чего-то не записал. Раскрыть тетрадь и учебник на нужной странице. Найти нужное упражнение. А ДЕЛАТЬ опять ничего НЕ НУЖНО. Ну, если сразу увидел что-то простое, что можно за минуту выучить (написать, решить, подчеркнуть), — тогда сделаешь. И если взял разгон и уже не остановиться, ну тогда еще что-то… Но лучше оставить на третий подход. Но вот же это, это вообще легкотня. А вообще-то планируется встать и пойти поесть. А вовсе не уроки… А эта задача не получается… не получается… не получается… Ну ладно, сейчас в ГДЗ решение посмотрю… А, так вот тут что было! Как же я не догадался-то!.. А теперь что — только английский и остался? Нет, его сейчас НЕ НУЖНО делать. Потом. Когда потом? Ну вот сейчас только Ленке позвоню… Почему это, пока я разговариваю с Ленкой, мне лезет в голову этот дурацкий английский? Гнать его поганой метлой! Еще! И еще! Ленка, а ты вот это сделала? А как? Я там чего-то не въехала… А, вот там как… Ага, записала… Но делать не буду! НЕ НУЖНО! А вдруг потом забуду, что поняла? Не, ну проще, конечно, его сейчас сделать, хотя я и не собиралась… И это что, получается, я уже все уроки сделала?! И времени еще не очень много? И никто меня не заставлял? Ай да я, молодец какая! Мама даже не поверила, что я уже все! А потом посмотрела, проверила и так обрадовалась!
Ну вот какую-то такую солянку и излагали мне отчитывавшиеся о результатах эксперимента мальчики и девочки (со 2-го по 10-й класс). С четвертого «подхода к снаряду» делали уроки практически все (многие — раньше, особенно маленькие).
Как оно работает?
Ну, во-первых, для многих действительно труден сам инициационный момент. Сесть (усадить ребенка) за уроки. Потом, когда сели, все уже легче (если не само собой) идет. Вы зарядку пробовали когда-нибудь делать? Согласны, что труднее всего заставить себя начать? Редко кто уже встал в позу на коврике, поднял руки, вдохнул и — бросил все на середине упражнения. Если уж начал, сегодня доделает, скорее всего… Здесь то же самое. Провели без всякого принуждения подготовительные действия (я не буду делать уроки, я свободен на две недели, это такие условия эксперимента), первую ступеньку преодолели успешно, а дальше — уже включился стереотип или еще что вполне рефлекторное.

Во-вторых, вообще нет сопротивления (себе и родителям). Я не собираюсь делать уроки. Наоборот. То есть мне ничего не грозит. Эксперимент странного психолога освободил меня на время от заезженной семейной пластинки. Мне даже любопытно…
В-третьих, включается парадоксальная интенция. А чего это за маразм-то? Я вот разложил учебники, нашел задание, вот, уже вижу эти примеры, прикинул, как их решать, вот здесь сократить надо… И что — сейчас не запишу это, а пойду телек смотреть? Глупость какая-то! Никто же не обязывал меня только двойки эти две недели получать!.. Наоборот — вот все удивятся!
Это дети. Родители, конечно, в основном просто тихо млели от санкционированной психологом эмоциональной разгрузки.
Результат: у четырех детей успеваемость стала несколько хуже, но совершенно не катастрофически. У девяти — осталась в среднем на прежнем уровне (но уже без родительского давления). Правда, почти у всех изменилась структура успеваемости: как-то вдруг стало ясно, какие предметы ребенку нравятся, какие даются легче, какие тяжелее (это понятно, ведь родители больше внимания и давления вкладывали в то, что идет хуже, и поэтому результаты там зачастую в итоге получались лучше. Сами дети, конечно, поступали наоборот). У двух детей (средние классы) успеваемость резко взлетела вверх, с двоек-троек на частые четверки и даже пятерки — чисто на парадоксальной интенции: вот видишь, я тебе говорил, что если ты от меня отстанешь, все будет зашибись! Я прав? Нет, вот ты теперь прямо здесь, у психолога, скажи, я прав?! И еще один ребенок добровольно от эксперимента отказался на третий день и попросил родителей по-прежнему его заставлять садиться за уроки, ему так привычнее и проще, он от этого эксперимента нервничает и заснуть не может… Мама, узнав от меня об остальных результатах, тихо поплакала у меня в кабинете и ушла усаживать свое чадо дальше. Если ребенок просит…
Вот такая методика. Мне очень понравилась, честно сказать. Делюсь с читателями, уверена, что еще кому-то будет полезна.




Питання під подушкою…          

Як правило, протягом дня у батьків ні на що не вистачає часу, і вони обмежуються проханнями або наказами: «зроби», «не забудь», «поправ». «Питання під подушкою» допоможуть почати відверту розмову з сином або дочкою і дізнатися про дитину багато нового.

Перед тим як сказати дитині «На добраніч», задайте їй одне-два питання із цього списку.
  • Про що ти полюбляєш мріяти?
  • Твій найкращий спогад у минулому навчальному році?
  • Хто твій герой і чому?
  • Як би ти описав свою сім’ю?
  • Якби ти міг щось змінити в собі, що б ти змінив?
  • За що ти собою найбільш пишаєшся?
  • Хто найдобріша людина у твоєму оточенні? Чому?
  • Що найбільше тобі подобається у твоєму найкращому другові?
  • Яку одну річ ти б хотів навчитися робити добре?
  • Якщо б ти був твариною, то якою саме і чому?
  • Якщо нещодавно хтось несправедливо ображав тебе, як ти реагував?
  • Чи ти знаєш когось, хто зараз переживає тяжкі часи? Як ти можеш йому допомогти?
  • Розкажи про подію, коли тобі стало страшно?
  • Якщо б тобі дозволили залишити в себе лише одну річ, з тих що ти зараз маєш, яку б ти обрав?
  • Кого б ти назвав по-справжньому успішною людиною? Чому?
  • В які моменти ти відчуваєш, що дорослі тебе не розуміють?
  • Назви три слова які точніше за все характеризують тебе.
  • Що тебе злить?
  • За що ти хотів би подякувати? Кому ти найбільше вдячний?
  • Найбільш весела подія, яка трапилася з тобою сьогодні?
  • Яку одну річ ти зможеш зробити сьогодні краще ніж вчора?
  • Якщо б ти міг зіграти будь-яку роль із свого улюбленого мультфільму, яку б роль ти обрав і чому?
  • З ким у нашій сім’ї тобі подобається проводити час?
  • Солодких снів…
Марина Черевата


Не вчіть дитину малювати! 10 аргументів від арт-терапевта, чому дитину до 8 років не варто вчити малювати

 

 

Цікава стаття арт-терапевта Вікторії Назаревич про те, яке значення має дитячий малюнок для гармонійного розвитку особистості.
“У становленні людини важливою частиною процесів розвитку особистості є розуміння образів, символів і форм, які створюються нашою психікою для гармонізації. Те, що дитину починають вчити малювати, – це найбільша помилка. Ми закриваємо дитині шлях до самопізнання і саморозуміння. Адже через свій малюнок набагато легше зрозуміти і пізнати себе, що апріорі стає неможливим, коли з самого дитинства нас вчать придивлятися до інших.
Звичайно, багато хто скаже, як же дитина повинна бачити речі правильної форми і в правильних кольорах. Поняття “правильно” саме по собі абстрактне. Адже небо не завжди блакитне, а сонце далеко не жовте. Якщо уважно придивитися, то ви і самі побачите в небі понад 30 відтінків різних кольорів. Але ваша дитина може цього не побачити, якщо з самого дитинства не давати їй вибору побачити самій те, що хоче побачити вона сама. Отже, я як психолог майже з 16-річним стажем роботи, можу сміливо стверджувати: “вчити малювати не можна !!!” А якщо вчити професійно, то в художніх школах і після 8 років.
Наведу ряд аргументів, чому вчити малювати дитини до 8 років шкідливо:

  1. Колір і форма, лінії на аркуші паперу є способом самовираження дитини, і як тільки матуся починає коментувати, що сонечко має бути круглим, дивлячись на квадратне сонечко дитини, вона тут же знайде інший спосіб самовираження, і це будуть капризи, крики і т.д .
  2. У період дошкільного віку, коли у дитини проходить дуже тонкий і важливий етап дорослішання – соціалізація, малюнок дасть вам зрозуміти можливі труднощі і переживання з цього приводу. Але тільки якщо ви не забороняли малювати дитині те, що вона хоче. Наприклад: одна мама, у якої дитина дуже агресивна до інших, пишається тим, що завжди забороняла малювати війну і бійки. Так ось дитина і принесла все, що мога залишити на аркуші паперу, в реальні соціальні відносини зі світом.
  3. Дитина має право на свій сюрреалізм, тому виправляти малюнки дитини, пробувати робити їх більш красивими або правильними категорично не можна. Якщо дитина звикне до такої позиції, то помилки в дорослому житті теж будете виправляти ви.
  4. Кожен випадковий малюнок дитини – це позбавлення від негативних станів, емоцій, які вона не змогла висловити, енергії, яку нікуди скинути. Тому, коли батьки починають допомагати з сюжетами, то несвідомо блокують психологічний канал, за допомогою якого дитина може стабілізувати свій психоемоційний стан. Можна допомогти дитині з вибором сюжету тоді, коли вона дуже цього просить, і то тільки чарівної фразою – «Малюй, що хочеться малювати».
  5. Наступне важливе запитання, яке задають батьки: чим малювати дитині? Адже прекрасно мати 64 красивих фломастера, які дають дуже чітку і тонку і рівну лінію. Але якщо розглядати малювання як форму самодопомоги, то тільки малювання рідкою фарбою, яка легко змішується і дає можливість експериментувати з формою і різним кольором, та ще воскові олівці, дають ефект справжнього терапевтичного простору в малюнку.
  6. Ніколи не критикуйте і не порівнюйте малюнки дитини з іншими. Через прийняття продукту творчої діяльності вашого малюка ви приймаєте процес його становлення як особистості. Адже логіка дитини така: якщо малюнок поганий, значить і я для мами погана. Тому не бійтеся перехвалити дитину, адже кожен малюнок – це частинка прояву душі вашого маленького дива, його індивідуальності й неповторності.
  7. Важливо зауважити, що процес малювання для дітей – це спосіб самопізнання, і дуже важливо не втрачати такий важливий психологічний і педагогічний інструмент, як малюнок. Прості запитання до дитини: “Хто намальований на малюнку? Який він? Що він робить? В якому він настрої?” – Дають можливість батькам заглянути в душу дитини і побачити можливі проблеми.
  8. Світ фантазій і казок, який відбивається на малюнку, розкриває для дитини нові горизонти власної уяви, і це дуже значуща сфера життєдіяльності дитини. Якщо батьки постійно повертають дитину в сувору реальність, це значно зменшує здатність фантазувати у дітей, збіднюється інтелектуальний розвиток особистості, знижуються можливості креативного, образного мислення. Але ж самі подумайте: перед тим, як чомусь з’явитися в реальності, це щось з’являється у когось в фантазії. Не вбивайте в своїй дитині творця!
  9. Важливо сказати те, що сама дитина починає пишатися собою, коли бачить продукти своєї творчості в малюнках, що є найкращим засобом для психологічної профілактики невротичних розладів особистості, тривог, страхів і низької самооцінки. Я як ви будете пишатися ви своєю дитиною, ні в казці сказати, ні пером описати.
  10. Малюнок є найпершою формою самовираження людства і найдавнішим засобом соціалізації. Наскальні малюнки передають нам весь шлях розвитку суспільства і цивілізації, так дайте ж своїй дитині пройти свій шлях розвитку в малюнках.
Автор Вікторія Назаревич
Переклад з російської



Дитина намагається повернути свою іграшку! Як відреагувати?


Уявіть ситуацію. Ваш малюк мирно копає в пісочниці. До нього підходить інший малюк і забирає його іграшку. Ваша крихітка розгнівана і намагається силою повернути свою власність.

Чому діти так бурхливо реагують, коли беруть їх іграшки? Відповідь проста: по-перше, їм шкода розлучатися зі своєю іграшкою, а по-друге, вони поки не розуміють, що іграшки беруться на час, і завжди повертаються до своїх господарів. І тільки після 3-х років дитина почне розуміти, що таке власність.
Що треба зробити батькам?
Терміново роз’єднати малюків, якщо вони зчепились.
Показати своїй дитині, що ви на її боці такою фразою: «Ти хочеш, щоб машинка залишилась у тебе?»
Сказати про почуття і бажання іншої дитини: «Хлопчику сподобалась твоя іграшка, і він хотів би з нею трохи пограти. Давай, дамо йому її ненадовго. Знаєш, як він зрадіє!». Звертаємося до хлопчика: «Ти хочеш помінятися іграшками?»
Якщо згоду від хлопчика отримано, намагаємося спонукати свою дитину поділитися іграшкою (але не змусити!): «Подивися, у (ім’я хлопчика) є цікавий трактор. Ви можете помінятися: ти йому на трохи даси свою машинку, а він тобі свій трактор – теж на трохи ». Можна запропонувати своїй дитині поміняти свою машинку на одну з двох-трьох іграшок хлопчика (тобто надати своїй дитині додаткову свободу вибору). Або запитайте у своєї дитини, чи можна буде пограти в його іграшку, коли він сам награється. Найчастіше відповідь буває позитивною.
Якщо ваша дитина не погоджується розлучатися зі своєю іграшкою ні за яких умов, що ж, це його право. Ввічливо відмовте іншій дитині: «Вибач, (ім’я хлопчика), (ім’я своєї дитини) хоче сам поки пограти в свою машинку».
Але якщо конфлікт продовжує наростати, можна спробувати переключити увагу дітей на якусь спільну гру: навантажувати трактором пісок в машинку або пограти в квача-наздоганялки. І вже якщо гра зовсім не налагоджується – розвести по різних «кутах».
Таким чином, ми не «зациклитися» на негативній поведінці своєї дитини (у якійсь мірі воно навіть виправдано – він захищав свою власність доступними йому способами), а показуємо, як треба чинити в подібних ситуаціях. Тобто потрібно не битися, а домовлятися словами.
                                                                                                                              Переклад з російської
                                                                                         Автор: Ольга Анісімович, педагог-психолог



Діти сваряться за іграшку. Як правильно відреагувати?




Що робити? Діти хочуть щось одночасно.  Нещодавно я зробила відкриття. Єдиний спосіб припинити суперечку за предметвідняти бажаний предмет у обох.
 

    Головне – робити це, не караючи їх. “Ах так! Тоді жодна з вас цього не отримає! » – Не спрацьовує. Краще переключити дітей на задачу, яка потребує вирішення: «Я покладу цей предмет на полицю, щоб ви спокійно могли виробити план, як розділити його, не сварячись і не б’ючись. Як тільки ви це зробите, скажіть мені, і я його вам віддам».

Першого разу обидві дочки почали чіплятися до мене. «Добре, мама, я покористуються ним перша, а потім Енджі може взяти його на п’ять хвилин». Я відповіла: «Але спочатку ти повинна сказати про це Енджі». Я змусила їх спілкуватися один з одним. Тепер вони відмінно домовляються між собою.
P.S. Я поки не знаю, як домогтися того, щоб сестри взагалі не сварилися і не чіплялись до мене з цими проблемами. Збираюся запропонувати їм, щоб вони самі вибрали в будинку нейтральну територію, куди можна класти спірні предмети доти, поки вони не вирішать, як з ними вчинити.
Думаю дуже важливо встановити тверді правила щодо власності. Я пояснила своїм дітям (три роки і чотири з половиною), що більшість речей у нашому будинку призначені для всіх. Наприклад, тато нещодавно купив собі набір викруток, але, якщо мені потрібна одна з них, він не стане говорити: «Ні, не бери її. Вона моя”.
Основна ідея полягає в тому, що більшість предметів в сім’ї можуть бути використані усіма – в міру необхідності і за бажанням. Але я пояснила і те, що деякі речі особливі, нові або крихкі, – наприклад, фотоапарат, який татові подарували на день народження, або моя нова золота ручка. Ці предмети не призначені для всіх. Їх ми зберігаємо в особливому місці. Якщо ви хочете ними скористатися, потрібно запитати дозволу. Якщо є іграшки, якими ви не хочете ні з ким ділитися, слід всім про це сказати. Тоді ми будемо поважати ваше бажання.
Ми виділили кожній дівчинці окрему полицю для зберігання особливих предметів. На полиці висить знак приватної власності і написано ім’я власниці. Якщо хтось хоче пограти цими іграшками, то повинен спочатку запитати дозволу у господині. Але коли на полицях вже не залишається місця, а це періодично трапляється, ми обговорюємо, які іграшки повинні там залишитися, а які можна перевести в спыльне користування.
Наприклад, якщо одна з моїх дочок починає відбирати іграшки в іншої, я кажу: «Кейсі, тобі дійсно хочеться пограти з ведмежам Емілі – і прямо зараз. Чекати важко. Але є правило: не відбирати іграшок один у одного. Скажи Емілі, що хочеш пограти з ведмежам після неї. Вона із задоволенням поділиться». А потім я кажу Емілі: «Коли закінчиш грати з ведмежам, скажи про це Кейсі, адже вона теж хоче пограти». Я беру Кейсі за руку і пропоную: «Давай знайдемо іншу цікаву іграшку, поки чекаємо ведмежати». Хоча й не завжди, але мені вдається врахувати потреби обох дочок одночасно.



Метод “Активного слухання” як один з чудових прийомів налагодити контакт з дитиною

                                                                                                                                        
В цьому уривку з книги Ю.Б. Гіппенрейтер детально розповідається про такий чудовий прийом, як “активне слухання”. Якщо ви знаєте, що це і активно користуєтесь ним – іще раз актуалізуйте всі нюанси, прочитавши статтю. Якщо ж метод для вас новий – спробуйте! І поділіться в коментарях своїми враженнями. Насправді цей спосіб вести діалог застосовуйте не тільки до дитини, але і до дорослих!
Причини труднощів дитини часто бувають заховані в сфері її почуттів. Тоді практичними діями – показати, навчити, спрямувати – їй не допоможеш. У таких випадках краще всього … дитину послухати. Правда, інакше, ніж ми звикли. Психологи знайшли і дуже докладно описали спосіб «активного слухання». Що ж це означає – активно слухати дитину? Ось кілька ситуацій:
  • Мама сидить в парку на лавці, до неї підбігає її малюк в сльозах: «Він забрав мою машинку!».
  • Син повертається зі школи, в серцях кидає на підлогу портфель, на питання батька відповідає: «Більше я туди не піду!».
  • Дочка збирається гуляти; мама нагадує, що треба одягнутися тепліше, але дочка вередує: вона відмовляється надягати «цю уродская шапку».
У всіх випадках, коли дитина засмучена, ображена, зазнала невдачі, коли їй боляче, соромно, страшно, коли з нею обійшлися грубо або несправедливо і навіть коли вона дуже втомилася, перше, що потрібно зробити – це дати їй зрозуміти, що ви знаєте про її переживання (або стан), «чуєте» її.
Для цього найкраще сказати, що саме, на вашу думку, відчуває зараз дитина. Бажано назвати «по імені» це її почуття або переживання.
Активно слухати дитину – значить «повертати» їй в бесіді те, що вона вам повідала, при цьому позначивши її почуття.
Повернемося до наших прикладів і підберемо фрази, в яких батьки називають почуття дитини:
СИН: Він забрав мою машинку!
МАМА: Ти дуже засмучений і розсерджений на нього.
СИН: Більше я туди не піду!
ТАТО: Ти більше не хочеш ходити в школу
ДОЧКА: Не буду я носити цю страшну шапку!
МАМА: Тобі вона дуже не подобається.
Швидше за все такі відповіді здадуться вам незвичними і навіть неприродними. Набагато легше і звичніше було б сказати: – Ну нічого, пограється і віддасть … – Як це ти не підеш до школи ?! – Перестань вередувати, цілком пристойна шапка!
При всій удаваній справедливості цих відповідей вони мають один спільний недолік: залишають дитину наодинці з її переживанням. Своєю порадою або критичним зауваженням батьки хіба повідомля.ють дитині, що її переживання неважливе, воно не приймається до уваги.
Навпаки, відповіді за способом активного слухання показують, що батьки зрозуміли внутрішню ситуацію дитини, готові, почувши про неї більше, прийняти її. Таке буквальне співчуття мами чи тата справляє на дитину зовсім особливе враження (не менше, а часом набагато більший вплив воно робить і на самих батьків). Багато батьків, які вперше спробували спокійно «озвучити» почуття дитини, розповідають про несподівані, часом чудодійні результати. Ось два реальні випадки.
Мама входить в кімнату дочки і бачить безлад.
МАМА: Ніна, ти все ще не прибрала в своїй кімнаті?
ДОЧКА: Ну, мам, потім.
МАМА: Тобі дуже не хочеться зараз прибирати.
ДОЧКА (несподівано кидається на шию матері): Мамочка, яка ти у мене чудова!
Інший випадок розповів тато семирічного хлопчика.
Вони з сином поспішали на автобус. Автобус був останній, і на нього ніяк не можна було спізнитися. По дорозі хлопчик попросив купити шоколадку, але тато відмовився. Тоді ображений син став саботувати татовий поспіх: відставати, дивитися по сторонах, зупинятися для якихось «невідкладних» справ. Перед татом постав вибір: спізнюватися не можна, а тягнути сина насильно за руку йому теж не хотілося. І тут він згадав наша порада. «Денис, – звернувся він до сина, – ти засмутився через те, що я не купив тобі шоколадку, засмутився і образився на мене». В результаті сталося те, чого тато зовсім не очікував: хлопчик миролюбно вклав свою руку в татову, і вони швидко попрямували до автобуса.
Не завжди, звичайно, конфлікт вирішується так швидко. Іноді дитина, відчуваючи готовність батька або матері її слухати і розуміти, охоче продовжує розповідати про те, що трапилося. Дорослому залишається тільки активно слухати його далі.
Деякі важливі особливості і додаткові правила бесіди за способом активного слухання.
1.    Якщо ви хочете послухати дитину, обов’язково поверніться до неї обличчям. Дуже важливо також, щоб її і ваші очі знаходилися на одному рівні. Якщо дитина маленька, присядьте біля неї, візьміть її на руки або на коліна, можна злегка притягнути дитину до себе, підійти або присунути свій стілець до неї ближче. Уникайте спілкуватися з дитиною, перебуваючи в іншій кімнаті, повернувшись обличчям до плити або до раковини з посудом, дивлячись телевізор, читаючи газету, сидячи, відкинувшись на спинку крісла або лежачи на дивані. Ваше положення по відношенню до неї і ваша поза – перші і найсильніші сигнали про те, наскільки ви готові її слухати і почути. Будьте дуже уважні до цих сигналів, які добре «читає» дитина будь-якого віку, навіть не віддаючи собі свідомого звіту в тому.
2.    По-друге, якщо ви розмовляєте з засмученою дитиною, не слід ставити їй запитання. Бажано, щоб ваші відповіді звучали в стверджувальній формі.
наприклад:
СИН (з похмурим виглядом): Не буду більше водитися з Петром.
БАТЬКО: Ти на нього образився.
Можливі неправильні репліки:
– А що сталося?
 Ти що, на нього образився?
Чому перша фраза батька більш вдала? Тому що вона відразу показує, що батько налаштувався на «емоційну хвилю» сина, що він чує і приймає його сум, у другому ж випадку дитина може подумати, що батько зовсім не з нею, а як зовнішній учасник цікавиться тільки «фактами», випитує про них. Насправді це може бути зовсім не так, і батько, задаючи питання, може цілком співчувати синові, але справа в тому, що фраза, оформлена як питання, не відображає співчуття.
Здавалося б, різниця між стверджувальною і питальною відповідями дуже незначна, іноді це всього лише тонка інтонація, а реакція на них буває дуже різна. Часто на запитання «Що трапилося?» засмучена дитина відповідає «Нічого!», А якщо ви скажете «Щось сталося …», то дитині буває легше почати розповідати про те, що трапилося.
3.    Дуже важливо в бесіді «тримати паузу». Після кожної вашої репліки краще за все помовчати. Пам’ятайте, що цей час належить дитині, не забивайте його своїми міркуваннями і зауваженнями. Пауза допомагає дитині розібратися в своєму переживанні і одночасно повніше відчути, що ви поруч. Дізнатися про те, що дитина ще не готова почути вашу репліку, можна по її зовнішньому вигляду. Якщо її очі дивляться не на вас, а в сторону, «всередину» або вдалину, то продовжуйте мовчати – в дитини відбувається зараз дуже важлива і потрібна внутрішня робота.
4.    В вашій відповіді також іноді корисно повторити, що саме, як ви зрозуміли, сталося з дитиною, а потім позначити її почуття. Так, відповідь батька в попередньому прикладі могла би складатися з двох фраз.
СИН (з похмурим виглядом): Не буду більше водитися з Петром.
БАТЬКО: Не хочеш з ним більше дружити. (Повторення почутого).
СИН: Так, не хочу.
БАТЬКО (після паузи): Ти на нього образився. (Позначення почуття).
Іноді у батьків виникає побоювання, що дитина сприйме повторення її слів як передражнювання. Цього можна уникнути, якщо використовувати інші слова з тим же змістом. Наприклад, в нашому прикладі слово «водитися» батько замінив на «дружити». Практика показує, що якщо ви навіть і використовуєте ті ж фрази, але при цьому точно вгадуєте переживання дитини, вона, як правило, не помічає нічого незвичайного, і бесіда успішно триває.
Звичайно, може статися, що у відповіді ви не зовсім точно вгадали, подію або почуття дитини. Не хвилюйтеся, в наступній фразі дитина вас поправить. Будьте уважні до її поправки і покажіть, що ви її прийняли.
* * *
Результати активного слухання:
1.    Зникає або принаймні сильно слабшає негативне переживання дитини. Тут позначається чудова закономірність: розділена радість подвоюється, розділене горе зменшується вдвічі.
2.    Дитина, переконавшись, що дорослий готовий її слухати, починає розповідати про себе все більше: тема розповіді (скарги) змінюється, розвивається. Іноді в одній розмові несподівано розмотується цілий клубок проблем і прикрощів.
3.    Дитина сама просувається у вирішенні своєї проблеми.
4.    Батьки повідомляють, як про диво, що діти самі досить швидко починають активно слухати їх.
5.    Батьки самі відчувають зміни в собі. Дуже часто на початку занять з активного слухання вони діляться ось яким своїм неприємним переживанням. «Ви говорите, – звертаються вони до психолога, – що активне слухання допомагає зрозуміти і відчути проблему дитини, душевно поговорити з нею. У той же час ви вчите нас способу або методу, як це робити. Навчаєте будувати фрази, підшукувати слова, дотримуватися правил. Яка ж це душевна розмова? Виходить суцільна “техніка”, до того ж незручна, неприродна. Слова не приходять в голову, фрази виходять кострубаті, вимучені. І взагалі – нечесно: ми хочемо, щоб дитина поділилася з нами сокровенним, а самі “застосовуємо” до неї якісь способи.» Такі або приблизно такі заперечення доводиться чути часто на перших двох-трьох заняттях. Але поступово переживання батьків починають змінюватися. Зазвичай це трапляється після перших вдалих спроб вести бесіду з дитиною по-іншому. Успіх окрилює батьків, вони починають інакше ставитися до «техніки» і одночасно помічають в собі щось нове. Вони виявляють, що стають більш чутливими до потреб і прикрощів дитини, легше приймають її «негативні» почуття. Батьки кажуть, що з часом вони починають знаходити в собі більше терпіння, менше дратуватися на дитину, краще бачити, як і чому їй буває погано. Виходить так, що «техніка» активного слухання виявляється засобом перетворення батьків. Ми думаємо, що «застосовуємо» її до дітей, а вона міняє нас самих. В цьому – її чудова прихована властивість.
Що ж стосується занепокоєння батьків щодо штучності, «прийомів» і «технік», то подолати його допомагає одне порівняння, яке я часто наводжу на заняттях.
Добре відомо, що початківці балерини години проводять у позах, далеко не природних з точки зору наших звичайних уявлень. Наприклад, вони розучують позиції, при яких ступні ставляться під різними кутами, в тому числі під кутом 180 градусів. При такому «вивернутому» положенні ніг балерини повинні вільно тримати рівновагу, присідати, стежити за рухами рук … і все це потрібно для того, щоб потім вони танцювали легко і вільно, не думаючи вже ні про які техніки.
Так само і з навичками спілкування. Вони спочатку важкі і деколи незвичайні, але коли ви їх опановуєте, «техніка» зникає і переходить в мистецтво спілкування.
Джерело: Ю.Б. Гіппенрейтер “Общаться с ребенком. Как?”



На консультації у Ю. Б. Гіппенрейтер. Дитині треба боятись!

Часто запитують, чи потрібно допускати до свідомості дитини страшні, жорсткі речі, і в якій мірі це потрібно. Скоріше за все, нікому не прийде в голову тримати дитину на жахіттях весь час. Але ізолювати дитину від усього негативного – неправильно. Буває, що діти переживають гострі і страшні речі, бачать у снах чудовиська, які за ними женуться. А виховують їх при цьому дбайливо, м’яко.
Розповідає відомий дитячий психолог Ю. Б. Гіппенрейтер.

            Я как-то была в доме женщины, у которой двухлетняя девочка всё время просыпалась и кричала от страха по ночам. Я говорю: «Покажите книжечки, которые вы рассматриваете и читаете». И мать показывает разных животных: это бабочка, это коровка, а динозавра (резко захлопывает страницу) мы пропускаем, потому что она пугается и кричит. А потом, оказывается, и в жизни: грузовик грохочет за окном – девочка пугается, в панике кричит, а мать ее внимание отвлекает, уговаривает. Что делать в такой ситуации?
            Я ей посоветовала слушать ребенка и хотя бы сказать ей: «Тебе страшно». Она мне отвечает, как же так, зачем усиливать? Но это не усиление, а подстройка к ребенку, сообщение, что вы его услышали. А так она не доверяет матери! Мать всё время чего-то прячет, девочка подглядывает, видит, что мир страшный, а мама говорит: «Всё хорошо. Не пугайся!»
             Мама попробовала так сделать – и получила результат. «Знаете, – рассказывает, – дочка стоит в кроватке, за окном трактор заработал, она так сжалась… А я ей говорю: “Трактор р-р-р, и тебе страшно!Я ей показала, как звучит трактор, и она теперь сама рычит вместе с ним и больше его не боится».
             Смотрите: мама признала ее страх и озвучила его, но в маминой передаче это «р-р-р» уже не так страшно.
              Мы не собираемся воспитывать детей в страхах, но нельзя прятать их от жизни. Пугающие обстоятельства жизни нужно осваивать вместе с ними! Детям нужно переживать страхи, и они даже тянутся к этим переживаниям! Это заложено в природе эмоций.
             Мы интуитивно начинаем помогать детям с годовалого возраста: «Идет коза рогатая за малыми ребятами!» Ребенок напрягается, боится, и в то же время смотрит на вас – опасно это или нет? Ты его держишь на грани «страшно – не страшно». Это архетипы, филогенетические чувства опасности, и дети учатся с нашей помощью их осваивать и преодолевать.
              В общем, короткий ответ на ваш вопрос такой: дозируйте, но не отстраняйте.
Знакомство ребенка с пугающими явлениями заложено в нашей культуре. Вспомните сказки: Мальчик-с-пальчик с людоедом, Баба Яга. Здесь надо различать: есть производители, которые в целях наживы делают ужастики и размножают их, ориентируются на «выход на рынок». Они эксплуатируют тягу ребенка к страшненькому и часто перебарщивают. Это же выгодно – заработать на тяге ребенка не только к пушистому, изящному, мягкому, но и к страшному.
              Производитель играет на двух вещах. Во-первых – приблизиться на то расстояние, где уже страшно, но еще можно вытерпеть. Это приглашение, вызов. Так называемый челлендж! Во-вторых, страшное помогает выразить себя: и агрессию, и смущение, и дискомфорт.
Ребенок может не только бояться чудища, но и играть в него, «стать чудищем» и рычать, пугать. Если какой-то ребенок тянется к искусственным ужастикам, нужно смотреть, в каком состоянии он находится. Может быть, ему они нужны, чтобы он смог выразить свою агрессию. Однако одновременно с ним нужно обязательно беседовать и сочувственно слушать.
Взято з сайту: www .uaua.info



Як допомогти дитині збудувати власні психологічні межі?








Психологічні межі досить важлива річ і їх характер та стійкість є визначальному в успішності дитини будувати відносини з оточуючими. Отже, якщо батьки хочуть виховати людину з якою приємно спілкуватись, самодостатню і врівноважену треба звертати увагу на психологічні межі.
Пропоную такі рекомендації-стратегії у вихованні.

1. У батьків завжди повинна бути жорстка позиція з приводу однозначних обмежень. Якщо битись заборонено, то ніяких «але» не може бути. Звичайно таких обмежень повинно буде дуже мало, але «однозначність позиції» тут ключова фраза.
 
2. Всі члени родини повинні притримуватись однієї стратегії виховання. Для цього треба домовитись стосовно правил, способів реагування на ту чи іншу поведінку дитини.
 
3. Дозвольте дітям “страждати”. Часто батькам складно витримати гнів, роздратування, істерики дітей. Але не треба лякатись негативних емоцій і намагатись виправити ситуацію. Краще що виможете зробити в цій ситуації – прожити її разом, просто будучи поряд. Дитина повинна мати можливість висловити образу, агресію чи невдоволеність.
 
4. Привчайте дитину до самостійності не лише в поведінці (сам одягається, засинає, вчить уроки), а і до, так званої, емоційної самостійності. Дитина повинна розуміти, що почуття та емоції, які вона відчуває – це її, не нав’язані і за них вона несе відповідальність. Для цього розвивайте емоційну сферу, вчіть різним способам вираження почуттів, не нав’язуйте свої почуття та реакції на ту чи іншу ситуацію, допомагайте дитині розпізнати і усвідомити, що ж насправді вона відчуває.
 
5. Любіть дитину. Батьки повинні створити такі умови, де б дитина розуміла, що вона бажана, знаходиться в безпеці і може звернутись до когось у випадку невдачі. Пам’ятайте, неправильними можуть бути лише її дії, а не сама дитина.
 
6. Надавайте дитині свободу. У підростаючої особистості має бути свобода вибору, якою вона повинна навчитись управляти. Це колосальний досвід в тому, щоб відчути і зрозуміти що «моє», а що «чуже».
 
7. Вчіть дитину розумінню того, що будь-які дії мають певні наслідки і треба бути до цього готовими. Давайте можливість дитині переконатись самостійно в тих чи інших наслідках.
 
8. Дітям потрібні батьки, які мають власні гарно сформовані психологічні межі. Працюйте над собою, самовдосконалюйтесь.
 
9. При невдачах проявляйте співчуття замість читання нотацій типу «Я ж тобі казала».
 
10 Хв.аліть дитину, не просто звичайним словом «молодець», а описуючи ситуацію ширше. Так, дитина дійсно починає приймати собі свої позитивні сторони і це гарно впливає на самооцінку.
 
11. Завжди виконуйте власні обіцянки! Якщо не впевнені, краще не обіцяйте.
 
12. Заохочуйте дитину до прийняття рішень, які стосуються як її самої, так і членів родини.
 
13. Чим більш дитина стає дорослішою, тим більше в неї виникає власних думок, потреб, бажань, поглядів. Не вмішуйтесь в особистий простір. Якщо треба, висловлюйте своє власне занепокоєння.
 
14. Навчіть дитину говорити «Ні». Це надзвичайно важливе вміння, яке дозволить відстоювати власні межі.
 
15. Справедливість – повинно бути ключовим у побудові системи та принципів виховання дитини.

Дитячий практичний психолог
Анна Луньова






Основні 4 «дзвіночки» настання підліткової кризи


 









·        Дзвіночок перший. Помітно змінюється поведінка дитини. Тихоня може раптом стати відчайдушним пустуном, а надзвичайно активна дитина – затихнути і проводити години в незрозумілих думках.
·        Дзвіночок другий. Настрій стає нестійким і легко змінюється. Після надривного плачу може послідувати телефонний дзвінок і радісне щебетання в трубку. На тлі найдосконалішого благополуччя раптом – лють через якусь дрібницю, і двері ледь не злітають з петель від заключного акорду пустого конфлікту, який виник на рівному місці.
·        Дзвіночок третій. Змінюється фізичний вигляд дитини. Дівчата «округлюються» або, навпаки, витягуються, змінюються пропорції тулуба і кінцівок, у хлопчиків ламається голос, волосся стає більш жирними, починається оволосіння обличчя і тіла за чоловічим типом.
·        Дзвіночок четвертий. У заявах дитини, звернених до батьків, з’являються нові теми і гасла. Найпоширеніші з них: «Я можу сам вирішувати, що (як, коли) …», «Ви мене ніколи не розуміли», «Ваше покоління безнадійно відстало, і вам не зрозуміти, що …», «Я сам буду вирішувати свої проблеми ” і т.д.
Якщо два, а тим більше три або чотири з перерахованих вище дзвіночків вже задзвонили, готуйтеся – процес пішов.
Переклад з російської
Автор: Катерина Мурашова









Розвиток відбувається із точки спокою. Експеримент


 

        Дорослі, які посилено розвивають дитину, схожі на Карлсона, який посадив насінину. Він весь час її розкопував, щоб подивитися: чи не проросла вона?
        Насправді діти ростуть, вчаться і розвиваються не тому, що ми їх тягнемо за вуха, а просто тому, що вони діти. У них це закладено. Для того, щоб дитина хотіла все знати, не потрібні спеціальні методики, їй просто має бути цікаво і не страшно.
        Не страшно – це коли все добре з батьками. Коли вони люблять, коли вони поруч, коли ти для них хороший. Якщо дитина самотня, боїться батьківського гніву і розчарування, вона розвиватися не може. Всі сили психіки йдуть на те, щоб впоратися з тривогою з приводу прихильності дитини до дорослого. Як кажуть психологи, афект гальмує інтелект. Лімбічна система бунтує, і не дає нормально працювати верхньому (кортикальному) мозку. Яка вже тут пізнавальна діяльність.
        А якщо дитина спокійна за свої відносини з батьками, вона негайно повертається до них спиною, а обличчям – до світу, і відправляється його досліджувати.
        Проводили такий експеримент. Маму з дитиною дошкільного віку запрошували в кабінет, повний всяких розвиваючих ігор і взагалі цікавих і малозрозумілих штуковин. Потім експериментатор вибачався, казав, що йому треба зовсім ненадовго відійти і пропонував відчувати себе в кабінеті «як вдома», говорив, що можна «подивитися поки, що у нас тут є». І йшов. Але недалеко, а за стіночку, де було особливе дзеркало, з одного боку як дзеркало, з іншого – прозоре, його часто використовують для психологічних експериментів.
        Через віконце-дзеркало він спостерігав, чим зайняті мама з дитиною. Основних типів поведінки було чотири:
1. Мама грізно шикає на дитину, щоб «сиділа смирно, нічого не чіпала» і вони вдвох нерухомо чекали повернення фахівця. Якщо дитина намагалась щось взяти, мама її обсмикувала.
2. Мама діставала з сумки журнал і занурювалася в читання, на дитину уваги не звертала. Вона, поступово починала все брати, розглядати, крутити і т. д.
3. Мама почуваючи піднесення говорила дитині: «Дивись, які гарні ігри!» І починала показувати дитині і пояснювати, як в них грати.
4. Мама, забувши про дитину, з азартом хапала то одну гру, то іншу і намагалася вникнути, що це і навіщо. Дитина сама по собі теж все хапала і розглядала.
        Потім психолог повертався в кімнату і проводив за допомогою спеціальної методики тестування рівня пізнавальної активності у дитини. Перш, ніж читати далі, спробуйте відгадати, у дітей з якої групи виявилися кращі результати?
        Найвищі показники були у дітей допитливих мам, з 4 групи. Тут все працювало на пізнання: мама поруч, вона сама все досліджує, у дитини вмикається режим наслідування, їй спокійно і весело, і процес йде повним ходом.
        Потім йшли діти мам з 2 групи. Вони не подавали приклад, але своєю присутністю і спокоєм забезпечували безпеку, і природа брала своє.
        І набагато гірші результати були у тих дітей, кому все забороняли, і у тих, якими керували.
        Якщо дитина живе в душевно й духовно багатому, цікавому, інтригуючому середовищі, якщо самим батькам все цікаво, якщо у них розумні і цікаві друзі, з якими вони спілкуються при дітях, якщо у них цікава і улюблена робота, про яку вони розповідають вдома, їм не треба нічого посилено в дитині розвивати. Природна потреба вчитися зробить свою справу – все прекрасно розвинеться, не втримаєш.
        Єдине, за чим важливо стежити – за тим, щоб дитині не було страшно у відносинах з вами і в світі взагалі. Пізнавальна активність не терпить сильного і тривалого стресу. Якщо дитині дуже погано, страшно, самотньо, їй не до нових знань.
        Всім, напевно, доводилося спостерігати як дитина на прогулянці демонструє пізнавальну активність. Вона спостерігає за гусінню, горобцем, кішкою. Але час від часу поглядає на маму на лавці. І раптом мама пропала! Відійшла кудись! Все, миттєво пізнавальна активність згортається, і поки мама не знайдеться і не заспокоїть, дитині не до комашок.
        А тепер, уявіть, що мами немає дуже-дуже довго. Або навіть зовсім. Що буде з допитливістю? Це добре знайомо прийомним батькам, яким буває дуже важко потім реабілітувати в цьому відношенні дітей, які довго пробули в дитячих будинках. Але і з домашніми дітьми таке трапляється, наприклад, якщо в будинку конфлікти, батьки скандалять, хтось у родині страждає алкоголізмом або просто володіє важким, запальним характером, якщо дитина постійно боїться осуду, що не виправдає очікувань, батьки будуть розчаровані, турбуватимуться, захворіють і т.д.
        Мені дуже подобається формулювання Гордона Ньюфелда: «Розвиток відбувається з точки спокою». Так воно і є. Причому і у дітей, і у дорослих. Так ми, люди, влаштовані: як тільки наші базові потреби задовольняються, як тільки нам спокійно і добре, нам відразу дуже хочеться що-небудь нове дізнатися або зробити.
        Виходить, що дуже багато всього потрібно, щоб дитина добре розвивалась і її пізнавальна активність квітла. Потрібна любов батьків, хороша атмосфера в будинку, безпека, довіра. Щоб не смикали, не забороняли і щоб не керували дитиною весь час. Але щоб при цьому не в ваті тримали і були в житті дитини несподіванки, пригоди і помірні стреси. І все це, звичайно вимагає великої роботи, хоча зовсім не в тому сенсі, в якому думають батьки, які з ранку до вечора займаються «розвитком» дитини.
Переклад з російської
Автор: Людмила Петрановська (із книги «Таємна опора: прихильність у житті дитини»)

 

Дітям потрібні межі! Незвичайний експеримент це доводить

 

 

 

 

 

 

 Американськими вченими був проведений унікальний експеримент. На добре обладнаний дитячий майданчик запросили дітей віком 3-х – 4-х років і дали їм можливість грати так, як їм захочеться.

 

 

 

 

        Спочатку діти пересувалися по всьому майданчику, але через деякий час стали збиратися в центрі майданчика в групки, які ставали все більш численними. До кінця першої години всі діти сконцентрувалися в центрі майданчика.
        На наступний день ці ж діти грали на цьому ж майданчику близько 2-х годин, але весь цей час діти або маленькі їх групки грались окремо, були рівномірно розподілені по всьому майданчику.
        У першому і в другому випадках все було однаковим, крім одного: в першому випадку майданчик не був обгороджений, у другому – навколо майданчика спорудили парканчик, тобто візуально позначили межі майданчика.
        Цей приклад яскраво демонструє те, що у дітей є потреба у виставленні меж, правил. Вони інтуїтивно розуміють, що позначені межі означають безпеку. Насправді межа – це ще й основа людських стосунків. І ступінь відповідальності за виконання зобов’язань, за прийняття рішень, за доведення до кінця початої справи, за своє життя, врешті решт.
Автор: директор Новосибірського Монтессорі Центру
Боброва Наталія Борисівна




Розлучення батьків — це сильний стрес для дитини. Це зміна світу, в якому вона живе. Але досить часто трапляються ситуації, коли розлучення неможливо уникнути. Як дитині пережити його? Як допомогти малюку? Перш за все потрібно уникнути типових помилок. Відсутність їх — це вже півшляху до успішного і більш-менш спокійного проходження дитиною цього етапу її життя.

 

 


  1. Не розлучатися заради дитини. Це найперша помилка батьків, котрі стоять на порозі розлучення.Так, дійсно, розлучення — це надзвичайно сильний стрес особливо для дитини. Але набагато гірше для неї жити в сім’ї, де батьки ненавидять один одного. В такій ситуації негатив між подружньою парою залишається, роздратування і злість ростуть. Дитина бачить лише сварки, ненависть, війну, втому батьків. Навіть якщо батькам вдається вдало приховувати свої почуття і не сваритися при дитині, вона все одно відчуває напруження і відсутність любові. Живучи в сім’ї, де батьки хочуть розлучитися, але не роблять цього, дитина не отримує нормального, здорового зразка подружніх стосунків, нормальної, теплої, турботливої взаємодії між чоловіком і жінкою. А це в майбутньому заважатиме створити власну щасливу сім’ю.

  2. Обманювати дитину. Мається на увазі будь-яка брехня. Обманювати, що між мамою і татом все нормально, робити вигляд, що все добре (якщо подружжя робить уже першу помилку).  Казати, що тато поїхав і не скоро повернеться і т.п. По-перше діти відчувають зміни в емоційному стані батьків дуже тонко. По-друге, вони здатні придумувати таке, чого насправді немає. Сказавши, що тато поїхав далеко і на довго, дитина може вирішити, що він зробив це через неї, що він більше її не любить.

  3. Негарно відгукуватися про свого партнера до чи після розлучення. Для дитини і мама і тато завжди хороші. Вони ними є і будуть, незважаючи ні на що. Малюку неймовірно важко слухати весь той негатив про тата чи маму. Дитина знає, що схожа частково на тата і частково на маму (адже вони її батьки), а тому всі слова негативу, спрямовані в сторону одного з них, може сприймати і в свою сторону теж, а  з часом почати вважати і себе нікчемою. Дітям набагато легше пережити розлучення батьків, якщо в їх картині світу вони обоє залишаються хорошими.

  4. Виливати всі свої образи і сильні переживання на дитину. Так, варто сказати правду, що вам важко, що ви засмучені, але не вживайте слів, які можуть свідчити, що ви відчуваєте нестерпну біль і не бачите світла в кінці тунелю. Дитині потрібно знати, що все у вас буде добре, що ви все переживете. Головне для нас — не злякати дитину своїми інтонаціями і відчаєм.

  5. Змушувати дитину вибирати між батьком і матір’ю. Пояснення такі ж, як і до попереднього пункту. Дитині надзвичайно важко вибрати, хто кращий, оскільки обидва хороші.

  6. Вимагати полюбити нового тата чи маму. Дитина має повне право не любити новоспеченого батька чи матір. Але ви можете просити її поважати їх, оскільки ви його / її поважаєте чи любите.

  7. Вимагати від вітчима чи мачухи зайняли роль батька чи матері. А також вимагати від дитини вважати і називати нову людину мамою / татом. У дитини є одна мама і один тато. А всі, хто з’являється після них, — просто люди, которі починають виконувати обов’язки, які колись виконував один із батьків. Вони можуть стати друзями, але ніколи не замінять рідного. Тому не змушуйте малюка до цього і не засмучуйтесь, якщо так не сталося. З часом дитина сама вирішить.

  8. Не дозволяти дитині бачитися з татом / мамою. Малюку потрібні обоє батьків. Тому як би там не було, зробіть все для того, щоб зустрічі (звичайно, якщо батько / мати хоче цього) відбувалися. Дитині потрібно знати, що обоє батьків продовжують її любити. Дивіться пункт 3, щоб зрозуміти глибше.

Дитячий практичний психолог Ольга Крамаревич



“Интеллигентным людям надо ссориться” – історія про хлопчика при якому ніколи не сварились




Я совершенно не понимала, что творится с этим ребенком. В свои девять лет он писался в кровать, боялся темноты, то и дело покрывался никак не связанной с изменением диеты коростой, а вдобавок ко всему в последнее время у него еще и болели ноги.
Многочисленные врачи, анализы, томографии, аллергопробы и т. п. ничего такого особенного не выявляли. Тем временем у мальчика заводились новые болезни: грибок, гастрит, непроходящая простуда… Съездили к бабке-ворожейке в Псковскую область. Бабка пошептала над водичкой, раскинула на столе гречневую крупу и уверенно диагностировала: «Сглаз от зависти». Даже не поинтересовавшись, чему тут, собственно, завидовать, родная бабушка ребенка напрямую спросила: «Сколько будет стоить снять? За ценой не постоим». Ворожейка тяжело вздохнула и честно предупредила, что попробовать, конечно, можно, но гарантий никаких: сглаз не на самом мальчике, а работать с колдовской материей опосредованно очень трудно. В течение двух месяцев (пока длилась работа над сглазом) пятеро людей с высшим образованием следовали рекомендациям бывшей колхозной скотницы. Состояние их сына и внука как будто бы улучшилось, но потом все вернулось на круги своя.
Сказать честно, я понимала в происходящем еще меньше скотницы-ворожейки — у нее, по-видимому, имелась хоть какая-то концепция. Вообще-то у детей лет до десяти не бывает своих психологических проблем — только проблемы, идущие из семьи. Если, конечно, у ребенка нет органического поражения нервной системы или каких-то тяжелых хронических заболеваний. У Максима ничего подобного, к счастью, не имелось (его достаточно обследовали, чтобы можно было говорить об этом с уверенностью).
— Расскажите о вашей семье. Как там у вас все обстоит?     
— Да-да-да, мы понимаем, о чем вы спрашиваете, — согласно закивали головами мама и бабушка. — Не было ли ссор, скандалов, насилия, выяснений отношений при ребенке и все такое. Нет-нет-нет, ничего подобного у нас никогда не было. Мы все интеллигентные люди и понимаем, что ребенку в первую очередь нужен психологический комфорт. Бабушка у нас кандидат наук, а второй муж мамы и вовсе доктор, профессор. В нашем доме даже голос повышают крайне редко, по пальцам можно за последние годы пересчитать.
— Из кого состоит ваша семья?
— Кроме Максима, мама, отчим, бабушка, дедушка. Была собака, но поскольку у Максима предполагали аллергию, пришлось ее отдать… До сих пор по ней скучаем.
— Живете все вместе?
— В общем-то да, но реально дедушка у нас большую часть времени проводит на даче, в загородном доме. Переезжает в город только на январь-февраль, а уже в середине марта снова за город.
Родной отец Максима?
Здесь все совершенно цивилизованно. Он регулярно приходит, приносит подарки, водит его гулять, в театр, в зоопарк. На день рождения Максим его всегда приглашает и мы, конечно, тому не препятствуем. Отец есть отец…
Отношения с отчимом?
Хорошие. Они вместе смотрят хорошие фильмы, чинят велосипед, когда здоровье Максима позволяет, мы всей семьей ездим куда-нибудь…
Никаких зацепок.
Проще и честнее всего было бы признаться в моем полном бессилии и послать их дальше по медицинским инстанциям — искать каких-нибудь хитрых глистов, редкую инфекцию, неопознанное генетическое заболевание и т. д.
Но интуиция подсказывала иное: Максим — мой пациент.
Мама с бабушкой вроде бы сказали мне все, что могли и хотели.
Попробовать вызвать и разговорить мужчин? Дачный дедушка оказался недосягаем. Родной отец Максима пришел вместе с бывшей женой и с очень недовольным видом подтвердил все то, что она говорила прежде. Никаких собственных соображений о причинах болезней Максима у него не было. А мальчику между тем взяли из школы на домашнее обучение: он пропустил почти целиком две четверти. Максим очень переживал: он любит общаться, в школе у него много приятелей.
Оставался отчим. Я попросила его придти без жены. Действительно, спокойный, интеллигентный мужчина с легкой сединой на висках, несколько удивлен тем, что оказался в детской поликлинике.
— Я, право, даже не знаю, что вам сказать. Если честно, то я ведь с Максимом в реальности почти не общаюсь. Мама, бабушка, все эти лечения, процедуры…
— У вас есть свои дети?                                                      
— Нет, к сожалению. В молодости я много занимался наукой, карьерой.
— А теперь, здесь, в этой семье?
— Я очень хотел. Но жена сказала, что ей просто не потянуть еще одного. Заняться вторым ребенком — значит махнуть рукой на здоровье Максима.
— А вы?
— Что ж, я согласился. Надо быть реалистом: вряд ли от меня была бы большая польза в уходе за младенцем. Стало быть, все действительно легло бы на ее плечи. А если ребенок окажется не слишком здоровым, ведь мы оба не так уж молоды…
Он говорил по-прежнему спокойно, но в его глазах была такая тоска…
— Вы согласились, но вы…
— Мне регулярно снится один и тот же сон. Я держу на руках своего собственного ребенка, такого, знаете, лет двух. Он такой теплый, увесистый, и я подбрасываю его вверх, он смеется. Я даже не могу разглядеть, мальчик это или девочка.
— И когда вы видите этого вечно чем-то болеющего Максима…
— Не спрашивайте! Понимаете, мы с женой действительно любим и уважаем друг друга.
— Почему дедушка все время живет на даче?
— У него плохие отношения с женой. Давно. Там, в поселке, есть молодая любовница.
Какие на самом деле отношения у вашей жены и свекрови?
— Очень сложные. Мать, конечно, все время пытается ей диктовать. Я так понимаю, что и первый брак у жены отчасти из-за этого распался.
И все это действительно шито-крыто, тихо-интеллигентно?
— Безусловно! Никаких ссор, скандалов…
— Ага! — сказала я.
— Что ага?! — удивился доктор наук.
Придете все вместе, включая биологического папашу и дедушку. Кажется, я поняла, что происходит.
***
Вся взрослые в сборе, кроме как-то все-таки увильнувшего дедушки.
— Есть темная комната, — говорю я. — В ней что-то есть, может быть, опасное. Когда в нее страшнее войти? Первое: вы знаете конкретно — там спрятался грабитель, или там лежит труп, или там притаился волк. Второе: вы не знаете, что там, но чувствуете — оно там есть.
— Конечно, второе страшнее! — говорит отчим. — К первому можно приготовиться, настроить себя, осознанно сражаться, в конце концов.
— Да, пожалуй, — соглашается бабушка. Остальные кивают.
В психологии это называется «ситуация нависшей угрозы». Особенно страшно, когда угроза неопределенная и не знаешь, откуда ждать удара. Это изматывает.
— А вы вообще-то про что говорите? — с подозрением осведомилась бабушка.
— Про вас, интеллигентные люди, и про вашего Максима, — невесело усмехнулась я. — Он буквально с рождения чувствует, как ходят над его головой черные тучи, но поскольку все успешно скрывают свои действительные чувства, он ничего не может понять. Все происходит внезапно и без какого-либо разумного для ребенка объяснения: любимый дедушка вдруг «насовсем» переселяется на дачу, отец уходит и не возвращается. Потом появляется отчим, который сначала вроде бы потянулся к ребенку, а потом вдруг возникло и не прошло отчуждение (Максим чувствует, что он оказался «не таким»). Отец появляется вежливо и регулярно, даже сидит за праздничным столом, но при этом откровенно торопится уйти в свою настоящую жизнь, в которую Максима не приглашают. А мама с бабушкой (единственный вроде бы устойчивый факт Максимовой вселенной) никогда не повышают голоса, но время от времени разговаривают между собой так, словно случайно встретились в очереди в Британский музей.
— Да, — сказал отец Максима. — Именно. Мне моя теперешняя жена говорит: тебе как будто нравится, когда я начинаю шипеть или орать. Стыдно признаться, но ведь действительно нравится. Видно, что человек разозлился, и понятно, из-за чего. И понятно, что делать. А если все молчат, вздыхают и многозначительно смотрят.
— Что ж нам теперь, сковородками друг друга по голове лупить, как в старых комедиях? — язвительно осведомилась бабушка.
Предлагаю эксперимент, — быстро сказала я. — Театр абсурда, но ничуть не круче, чем сглаз от зависти на гречневой крупе. Две недели скандалов.
— П-простите, я, наверное, неправильно вас п-поняла, — заикаясь от неожиданности, сказала мама.
— Правильно, правильно! — энергично и почти весело воскликнул отчим (признаюсь, предварительно мною подготовленный). — Я первый начну! Я хочу ребенка! Своего ребенка, ты слышишь, Маруся? Может быть, даже двух! После этого я готов сколько угодно возиться с Максимом, а сейчас я его вечно постную бледную физиономию даже на дух не могу переносить. Ребенок должен быть веселым.
— Будешь тут веселым, когда все такие ходят — не то храм, не то склеп! — вступился за сына отец.
— Да вы чего, с ума, что ли, сошли?! — мать.
— Вот видишь, дождалась, я тебе говорила, нечего сор из избы выносить! Какие тебе психологи, когда ребенка надо в больницу на обследование класть! — бабушка дочери.
— Да она его до смерти залечит! — муж жене.
Отличный, качественный, я бы сказала даже, вдохновенный скандал.
— Брек! — вскочила я и подняла руки вверх. — Не тратьте порох, Максима тут нет, а мне, как психологу, неинтересно, я и так все это уже знаю. Получается у вас замечательно. Вот приблизительно так — две недели. Потом поглядите на здоровье Максима. Если хоть чуть-чуть улучшилось, продлеваете эксперимент еще на полмесяца. Потом ко мне.
— Бред какой-то! — фыркнула бабушка и вышла, высоко подняв голову.
Отец раздувал ноздри и тяжело дышал. Отчим подмигнул мне. Мать смотрела в пол.
***
Больше они не пришли. Спустя пару лет я встретила мать Максима в коридоре поликлиники с толстым годовалым карапузом, который оказался девочкой.
Она поздоровалась, и я сразу ее вспомнила.
— А-а, — улыбнулась я. — Поздравляю. Ну как, скандалите? Понравилось?
— Все изменилось, — улыбнулась она в ответ. — Как плотину прорвало. Две недели орали друг на друга, не могли остановиться, а потом на убыль пошло. И тут сообразили, что Максим уже давно на ножки не жаловался, и корочки между пальцами отвалились. Мама теперь живет за городом с папой, а мы своей семьей, вот Лизочка родилась.
— А Максим?
— Вырос. Вы бы его не узнали. Занимается футболом. Сестренку очень любит, учится хорошо, а муж так охотно с ними обоими возится…
— Ладно-ладно, только не перебарщивайте с интеллигентностью, — я предупреждающе покачала пальцем и пошла по своим делам.
Джерело: www. snob.ru






































Про силу слів. Історія Томаса Едісона

Одного разу юний Томас Едісон повернувся додому зі школи і передав мамі лист від вчителя. Мама зачитала синові листа вголос, зі сльозами на очах: “Ваш син – геній. Ця школа занадто мала, і тут немає вчителів, здатних його чомусь навчити. Будь ласка, вчіть його самі.
Через багато років після смерті матері (Едісон на той час уже був одним з найбільших винахідників століття) він переглядав старі сімейні архіви і побачив цей лист. Він відкрив його і прочитав: “Ваш син – розумово відсталий. Ми не можемо більше вчити його в школі разом з усіма. Тому рекомендуємо вам вчити його самостійно вдома”.
Едісон проридав кілька годин. Потім записав до свого щоденника: “Томас Алва Едісон був розумово відсталою дитиною. Завдяки своїй героїчної матері він став одним з найбільших геніїв свого століття.”
Тома Едысон удосконалив телеграф, телефон, кіноапаратуру, розробив один з перших комерційно успішних варіантів електричної лампи розжарювання, винайшов фонограф. Саме він запропонував використовувати на початку телефонної розмови слово «алло».

Моя дитина підліток мене не чує

“Моя 14-річна дочка зовсім від рук відбилася: вона взагалі не реагує, коли я прошу її що-небудь зробити. Робить такий вигляд, ніби мене і немає зовсім поруч. А мені вже набридло повторювати:” Скільки разів тобі говорити ?! ! “- все одно немає ніякої відповіді.” Відстань! “- і то не завжди може сказати …”
Знайома історія? Що ж робити в таких випадках, як “достукатися” до своєї дитини?
Вам допоможуть наступні правила:
Правило 1. Звертаючись до дитини, говоріть менше, а не більше.  
У такому випадку у вас підвищується ймовірність бути зрозумілим і почутим. Чому? А тому, що дітям потрібно більше часу на осмислення того, що вони чують, перш ніж щось відповісти (у них зовсім інша швидкість переробки інформації, ніж у дорослих).
Таким чином, якщо ви задаєте своєму чаду питання або просите про що-небудь, почекайте, принаймні, п’ять секунд – дитина сприйме більше інформації і, цілком можливо, дасть адекватну відповідь. Спробуйте говорити коротко і точно, уникайте тривалих монологів. Так дитина зрозуміє, що не доведеться вислуховувати цілу лекцію. Наприклад: “Прибери, будь ласка, в шафі перед тим, як підеш гуляти”, “Зараз тобі треба вивчити фізику” і т. Д. Іноді достатньо одного слова-нагадування: “Прибирання!”, “Література!”.
Правило 2. Говоріть доброзичливо, ввічливо – як би ви хотіли, щоб говорили з вами, – і … ТИХО. 
Знижений, приглушений голос зазвичай застає людину зненацька, і дитина обов’язково зупиниться, щоб послухати вас. Адже недарма вчителі так успішно використовують цей прийом, щоб привернути увагу класу.
Правило 3. Будьте уважним слухачем, не відволікайтеся на сторонні справи, коли дитина вам щось розповідає. Слухайте її в два рази більше, ніж говорите. 
Ваше дитя, яке дорослішає, просто не зможе стати уважним слухачем, якщо йому ні у кого цьому вчитися. Переконайтеся, що самі можете служити прикладом того, що вимагаєте від своєї дитини (звертайте увагу на те, як ви слухаєте чоловіка, друзів, рідних і, звичайно ж, саму дитину).
Правило 4. Якщо ви дуже сильно роздратовані, розмову починати не варто. Ваше роздратування, агресія моментально передадуться вашій дитині, і вона вас вже не почує. 
Це пов’язано з тим, що однією з психологічних особливостей даного віку є емоційна нестабільність, в більшій мірі обумовлена гормональними змінами, що відбуваються в організмі дитини. Дорослі повинні бути стабільнішими в цьому плані.
Правило 5. Перш ніж щось сказати, встановіть зоровий контакт з дитиною. Переконайтесь, що вона дивиться на вас, а не в бік (якщо ні, то попросіть подивитися на вас – цей прийом працює і з дорослими, наприклад з чоловіками). Коли ви дивитеся один одному в очі – дитина у вашому розпорядженні, можна формулювати своє прохання або питання. Якщо робити так весь час, коли вам потрібна увага дитини, це привчить її слухати вас.
Правило 6. Нерідко підліткам буває складно з ходу переключити свою увагу на ваше запитання, особливо якщо вони зайняті тим, що їм дуже подобається. Мало того, дитина і справді може вас не чути (така особливість уваги в даному віці). У такому випадку можете зробити попередження встановіть тимчасове обмеження:Я хочу з тобою поговорити через хвилину, будь ласка, відволічись” або “Мені знадобиться твоя допомога через дві хвилини“. При цьому встановлений часовий інтервал не повинен перевищувати п’яти хвилин, інакше підліток просто забуде.
Переклад з російської
Автор: Алена Москвина
Джерело: www. greenmama.ru






Что делать, если чужой взрослый отчитывает Вашего ребенка?


 

 

 

 

 

 

 

Як реагувати на самостійність підлітка?





«Я самостійна людина!», «Я можу сам вирішувати, що (як, коли) …», «Я сам буду вирішувати свої проблеми ” і т.д. Такі фрази батьки починають все частіше чути від своїх дітей, коли вони стають підліками. Що ж відповісти на такі заяви?







Якщо у батьків в момент найперших заяв вистачить розуму і сміливості «перерізати» зв’язок «Добре, ти самостійна людина, що живе поруч з нами. Ти можеш сам приймати ті рішення, які тобі під силу. Якщо ти з чимось не впораєшся, ми допоможемо тобі, але вже не як суверен васалу, а як твої найближчі друзі» – то дитина підліток, як правило, спершу лякається раптової перспективи самому відповідати за все, але потім стає вдячним батькам за довіру, виявлену до його особистісним силам.
У цьому випадку умовна відстань між підлітком і батьками може стати навіть меншою, ніж було до «відрізання».
Якщо ж (що буває набагато частіше) батьки бояться перерізати цей морально і фізично застарілий зв’язок, з тим щоб замінити його на новий – «Це ж все тільки слова, він же насправді ще дурний! Нічого не розуміє! Життя не знає!» – то ножиці бере сам підліток (іноді в хід йдуть кігті і зуби), і ось саме тоді ми і маємо справу не просто з підлітковим віком, але з підлітковою кризою у всій її красі. Якщо підлітку після довгих спроб все ж вдається перегризти мотузку, яка охороняється батьками, то його за інерцією відносить так далеко, що на відновлення довірчих і повноцінних відносин можуть знадобитися роки.
Якщо ж батьки виявляються сильнішими і підліток кориться становищем «суверен – васал», то його особистісний розвиток неминуче спотворюється і надовго зберігає інфантильні риси. Іноді в цьому випадку розвивається невроз.
Отже, метою і завданням підліткового кризи є придбання не самостійності (вона підлітку ще й не потрібна, і не по зубах), але особистісної автономії, необхідної для подальшого розвитку особистості за дорослим типом. Тобто, іншими словами, для розвитку вміння брати на себе відповідальність за всі наслідки своїх поглядів, слів і дій.
Переклад з російської
Автор: Мурашова Катерин
















“Правда или ложь – не столько вопрос морали…” Стаття Ірини Млодік про те, чому діти обманюють



              

Ірина Млодік, гештальт-терапевт, екзистенціальний психотерапевт, автор книг, кандидат психологічних наук. Ось її нова стаття на тему дитячої брехні.
“Когда наши дети начинают нам врать, для большинства взрослых это сигнал к наступлению в борьбе за правду и честность. Совравший нам ребенок подвергается последовательно или в произвольном порядке: допросу, устыжению, давлению, угрозам и активным попыткам выяснить «всю правду». И самое печальное, что родители абсолютно убеждены в том, что во лжи виноват сам ребенок, и его «порочное» поведение требуется немедленно искоренить.
Важно понимать, что детское вранье, чаще всего (за исключением определенной психической патологии) – это последствия неправильно выстроенных детско-родительских отношений. И потому, прежде всего, родителям стоит задать вопрос самим себе: «Что же мы делаем не так?», и хотя бы попытаться посмотреть на этот инцидент как на симптом.
Когда ребенку нечего скрывать? Когда он понимает, догадывается, а еще лучше знает на своем опыте, что чем бы он ни поделился со своими близкими взрослыми, он получит помощь, поддержку, разьяснение. На него не накинутся с обвинениями, оскорблениями, к нему не начнут применять разнообразные карательные санкции, а прежде всего, его остановят, если он нарушил какие-то правила и законы, постараются выслушать, понять. Ему помогут разобраться с тем, что он натворил, и им вместе удастся осознать, что же руководило ребенком в сложной для него ситуации, помогут искупить вину или справить ошибку.
Обвинение и стыжение обычно ухудшают ситуацию. Потому что в ответ на чрезмерную реакцию хочется еще тщательнее спрятаться. Когда ребенок регулярно или хотя бы несколько раз подряд встречался с неадекватной реакцией родителя (кроме вышеперечисленного это могут быть: эмоции сильно расстроенного, раздавленного произошедшим взрослого, его сильно аффективное, неадекватное случившемуся событию состояние),  то он вынужден скрывать произошедшее не только для того, чтобы «укрыться от наказания», что само по себе понятно, особенно если наказания грядут быть не адекватными проступку, но и для того, чтобы хоть как-то самому справиться со стрессом, который он вынужден переживать в одиночестве. Ведь так ему хотя бы не надо будет отвечать за чувства его родителя, впавшего в аффект. То есть ко всему, что с ним случилось, перерабатывать еще и последствия его обращения за помощью, во многом чрезмерные, и не помогающие ему понять себя самого.
Я говорю родителям, которые возмущаются враньем собственных детей: «врут дети, прижатые к стенке». Это значит, что ваши отношения таковы, что он не может рассказать вам правду, потому что понимает: будет только хуже. И ругать ребенка только за то, что он пытается позаботиться о себе, по меньшей мере, недальновидно, тем более, если он уже не надеется увидеть в своих родителях опору и поддержку в трудной ситуации.
Большинство родителей, по-фарисейски, на мой взгляд, оборачивают ложь детей в упаковку какой-то странной морали. Разумеется, ложь есть ложь. Но взрослые часто ведут себя так, как будто они сами всегда кристально честны, и никогда не лгут в ситуациях, где им важно также сохранить свое лицо, страшно открыть какую-то сложную правду или просто не хочется со всеми делиться чем-то неблаговидным, выставлять себя в невыгодном свете.
При этом желание их детей что-то считать своим личным делом, не пускать никого в свое интимное пространство и не посвящать в него тех, кому они не доверяют, почему-то считается большим «грехом». Причем возмущенный возглас такого родителя «Ты что, нам не доверяешь?» считается возможным, хотя сами они совершенно ничего не сделали для построения такого доверия. Особенно, если они не относились с уважением к его психологическим и личным границам, не понимали, не верили, не давали возможность разобраться самому.
По понятным причинам, больше всего стараются скрывать и обманывают дети сверхконтролирующих родителей. Тех, для кого доскональное знание о другом является необходимым средством борьбы с собственной тревогой. Или те, кого очень страшат детские ошибки, и поэтому они любят воспитывать по принципу: «чтобы неповадно было» и «чтобы раз и навсегда запомнил…».
Именно они готовы докапываться, вскрывать правду. Именно они выворачивают карманы, проверяют ящики стола, читают детские дневники и записки. И, увы, чаще всего они не понимают, не отдают себе отчет в том, что это окончательно уничтожает доверие, близость, разрушает отношения, и заставляет ребенка только искуснее врать, скрываться, сохранять остатки важного и интимного подальше от родительских глаз. В таком контроле и нарушении границ нет никакого мнимого «блага» для ребенка, нет обучения моральным правилам и нормам, скорее, обучение обратному: тому, как вскрывать границы других людей обманным путем (то есть забираться туда, куда тебя не пускали), исключительно высокая тревога родителя и его неудержимые попытки контролировать и удерживать родительский авторитет, который он уже потерял вместе с потерей доверия.
Если вы хотите, чтобы ребенок делился с вами своими переживаниями или событиями, то вам стоит учиться его понимать, помогать ему разбираться с произошедшими событиями, и если вы не будете скрывать от него ваши значимые собственные переживания. При этом важно быть осторожными, и говорить ту правду, формулировать ее в такой форме, которую ребенок будет способен воспринять и переварить в соответствии со своими возрастными возможностями.
Если вы разводитесь, то важно сказать об этом ребенку как можно быстрее. Но не стоит посвящать его в детали того, как «твой папочка бросил нас, несчастных и ушел к молодой стерве» или в другие подробности интимной жизни. Стоит сказать ему, что родители теперь будут жить раздельно, потому что их отношения завершились, они перестали любить друг друга. Но они оба очень любят его и всегда будут любить, потому что он их ребенок. Он будет навещать своего другого родителя в его другом доме, или в другой его семье. Важно сказать также, что ребенок не виноват в этом разрыве, и это их взрослое решение.
Также стоит разговаривать с ребенком и о других значимых событиях в семье, о смерти близких, об их болезнях, предстоящих изменениях. Можно не скрывать при этом своих чувств, но говорить ребенку, что мы справимся со своими переживаниями. Например, «твоя бабушка умерла, мы все очень грустим и плачем, нам будет ее не хватать, но мы справимся». «Твой дедушка лежит в больнице, ему предстоит серьезная операция, мы все очень беспокоимся, переживаем, но очень надеемся, что все пройдет хорошо».
Это распространенная родительская иллюзия, что если ребенок не знает о каких-то событиях и переживаниях в семье, то ему так безопаснее. На самом деле, дети всегда чувствуют эмоциональное поле семьи, особенно негативное, когда кто-то плачет, расстроен, напряжен, в горе. Он не знает, как это объяснить, интерпретировать, и в зависимости от своей картины мира объясняет это по своему. И очень часто в более мрачных красках, чем это есть на самом деле. Например, «бабушка куда-то делась, наверное, это я плохо себя вел». Или «родители развелись из-за меня, потому что я не слушался».
Так что правда или ложь – это не вопрос морали, это вопрос уважения, доверия и возможности считать другого по настоящему близким”.
Млодик И.






Слова, якими варто замінити звичні зауваження в сторону дитини. Прийом, який справді працює!

 

 

Спробуйте замінити звичні зауваження дитині, які використовуєте регулярно, новими словами, і зміниться все – інтонація, ваш настрій, а головне, реакція дитини! Спробуйте – це працює!
  • Замість роздратованого: “Пішли швидше, скільки тебе чекати!” Скомандувати:  “На старт, увага … руш! Побігли! “
  • Замість загрозливого: “Їж, інакше не отримаєш десерт” порадувати: “Після того як зникне ця крихітна котлетка, до тебе прилетить щось смачненьке”.
  • Замість грубого: “Прибери за собою” вимовити мрійливим голосом: “От якби ти був чарівником і зміг би начарувати порядок на столі …”
  • Замість розсердженого: “Не заважай!” Сказати: “Іди, пограйся трохи сам. А коли я звільнюся, ми влаштуємо міні-свято”.
  • Замість незадоволеного: “Не вередуй, піратська футболка в пранні, одягай ту, яка є” примирити з неприємністю: “Дивись-но, а ось родичка твоєї піратської футболки. Давай її одягнемо!”
  • Замість риторичного: “Ляжеш ти, нарешті, спати?!” Поцікавитися: “Показати тобі хитрий спосіб укривання ковдрою?”
  • Замість злого: “По попі захотів?” Випустити пар: “Цікаво, кому це я зараз вуха надеру і шию намилю?”
  • Замість безсилого: “Щоб я ніяких “не хочу” не чула!” Несподівано закричати:  “Ой, дивися, Капризка прибіг. Лови, лови його, щоб він нам настрій не псував!”
  • Замість нудного: “Скільки разів повторювати!” Сказати таємничим шепотом: “Раз-два-три, передаю секретну інформацію … Повторіть, як чутно”.
  • Замість менторського: “Руки помив?” Запропонувати: “Давай поспорим, що вода з твоїх рук потече чорна?”
Джерело: flymama.info













Як навчити дитину не перебивати дорослих. Простий але дієвий спосіб

 

 

Діти – вони такі безпосередні, прямі і рідко коли рахуються з дорослими. Їм дуже складно почекати, поки дорослі розмовляють. Якщо вони хочуть щось сказати, щось повідомити, вони роблять це відразу  ж, не дивлячись на те, розмовляють інші зараз чи ні. Особливо часто дитині важливо бути почутою мамою, і особливо тоді, коли вона веде розмову з подругою. Як навчити дитину не перебивати, не кажучи їй: “Не перебивай!” “Ти ж бачиш, я розмовляю!”?
Вже 3-річному малюкові розкажіть, що коли він раптом захоче щось сказати, а мама буде в цей час зайнята розмовою з кимось іншим, слід просто доторкнутися до її руки (взяти за мізинець, полоскотати долоньку і ін.) Коли малюк так зробить, ви відповідайте йому тим же: стисніть його ручку, полоскочіть теж або покладіть свою іншу руку на його, щоб продемонструвати дитині, що вона почута. Ви таким чином повинні дати дитині знак, що ви знаєте, що вона хоче щось сказати, і як тільки закінчите речення, відразу ж її вислухаєте.
Перші кілька разів не змушуйте дитину довго чекати, а буквально через пару секунд вибачтеся перед співрозмовником і вислухайте дитину. Коли цей спосіб вже увійде в звичку, ви зможете збільшити час.
Таким чином, простий метод допомагає уникнути нотацій і постійних: “Не перебивай, почекай!”
Цей спосіб дійсно працює (з досвіду мам), оскільки за допомогою тілесного контакту ви вже розмовляєте з дитиною, передаючи їй повідомлення: “Я почула тебе і як тільки зможу, до тебе обернуся!”







Уся правда про дитячу брехню: поради батькам

Усі діти обманюють час від часу. Але пам'ятайте: від того, як ви реагуєте на брехню, буде залежати, зникне вона чи перетвориться на велику проблему.
Є діти – природжені вигадники. Одного дня ви застаєте свою маленьку доньку, яка стоїть на стільці й намагається відкрити вхідні двері, але ваша кмітлива дворічна крихітка стверджує, що насправді вона їх зачиняє. Виявляється, двері відкрила казкова Фіона, а вона лише намагається їх закрити, щоб ваш собака не вибіг на вулицю. У дитини може бути безліч подібних історій. Наприклад, якщо дівчинка хоче отримати іграшковий лейкопластир з набору «Привіт, Кітті», вона каже, що в неї йде кров, бо кролик ударив її м'ячем. Якщо вона влаштовує безлад, то звинувачує в усьому старших сестер, навіть коли в цей час вони знаходяться у школі. Ви з чоловіком, звісно, можете посміятись над такими історіями, але чи не є вони сигналом зародження нечесності?!..
Дитячі психологи до останнього часу не були впевнені в тому, що діти здатні обманювати. Звісно, вони можуть прикидатись, жартувати, фантазувати, неправильно про щось розповідати. Але навмисно намагатись обдурити іншу людину?.. Тепер вони знають те, що багато батьків уже давно підозрювали: усі діти роблять це. Акт маніпулювання правдою заради особистої вигоди є важливим етапом у розвитку дитини, таким же, як уміння самостійно одягатись або дотримуватись черги. Справді, дослідження показують, що талановиті, яскраві діти (які здатні придумувати історії та примушувати інших вірити в них) можуть оволодіти цією навичкою вже у віці 2 або 3-х років. Їх однолітки не надто відстають: уже до чотирьох років усі діти починають фантазувати, перебільшувати, брехати.
На щастя, той факт, що ваша дитина – великий вигадник, не означає, що вона виросте брехуном. Проте вам треба покласти край цій поганій звичці, перш ніж вона міцно вкорениться. Гніватись, сваритись на дитину або карати її не допоможе – вона просто навчиться обманювати більш мистецьки, щоб її не викрили наступного разу. Замість цього у статті пропонуються підходи та методи, які варто використовувати, щоб відучити дитину обманювати.
Профілактика брехні
Щоб розпочати обговорення важливого значення чесності, ви не повинні чекати того моменту, коли зловите дитину на брехні. Вона буде охочіше слухати вас, коли їй не треба буде виправдовуватись й бути насторожі.

  • Читайте про це. Книги можуть допомогти вам порозмовляти на цю тему без звинувачень. Існує безліч дитячих книг, що розповідають про важливість чесності («Колискова для брата» Владислава Крапівіна, «Вірю – не вірю» Ганни Ігнатової та ін.). Ви також можете ділитись з дитиною історіями про те, як самі в дитинстві казали неправду. Наприклад, як ви крали сусідський виноград, а сусід зловив вас на гарячому, почав кричати на вас. Ви сказали матері, що лише грали в хованки у виноградних кущах і не чіпали грона винограду, і мама заступилась за вас перед сусідом. Розкажіть також, яким винним ви відчули себе у зв'язку з тим, що збрехали матері, і що в результаті зізнались їй у всьому.
  • Подавайте приклад. Діти вчаться чесності в батьків. Наступного разу, коли ви захочете придумати привід, щоб не ходити на роботу або скасувати зустріч зі свекрухою/тещею, подумайте про те посилання, яке даєте дитині. Обман навіть з найкращих мотивів може принести неприємності й погано закінчитись.
  • Пояснюйте дитині можливі винятки. До семи-восьмирічного віку діти починають розуміти нюанси «брехні заради порятунку»/«брехні на благо» або невинного обману. Він призначений для захисту почуттів іншої людини (наприклад, ви кажете тітці, що її подарунок вам дуже сподобався, хоча насправді ні). Хоча багато експертів уважають, що добрі наміри виправдовують такий обман, ви повинні дати зрозуміти дитині, що це вкрай рідкісні винятки з правила чесності.
​Тоді, коли дитина бреше
Ви знаходите невигадливий малюнок, виконаний перманентним маркером на стіні спальні. Винуватець знає, що йому загрожують неприємності. Ви бачите, як його маленький мозок працює, щоби придумати спосіб ухилитись від делікатної ситуації. Навіть якщо ви відчуваєте, що дитина зловживає вашою довірою, ще не пізно допомогти їй у всьому зізнатись.

  • Зберігайте спокій. Діти частіше обманюють тоді, коли бояться вашої реакції. Приклад ситуації: двоє ваших дітей голосно з'ясовують стосунки у своїй кімнаті. Ви вриваєтесь із криком: «Що тут відбувається?». У паніці старша дитина хибно стверджує, що її молодший брат упав випадково, а потім після довгих розпитувань усе-таки зізнається, що штовхнула його. Тому й необхідно стежити за своїми реакціями. Ви можете спокійно спитати в дитини: «Чому ти плачеш?», і правда відразу випливе назовні. Виявляється, старший брат розлютився та штовхнув молодшого тому, що той забрав його іграшку. Просто попросіть старшого взяти іншу іграшку й помінятись нею з молодшою дитиною. Таким чином проблема вирішиться.
  • Не провокуйте дитину на обман, не підставляйте її. Немає сенсу питати «Хто з'їв усі чіпси?», коли пакет порожній, а у вашої дитини забруднені пальці й губи. Можливо, ви очікуєте, що дитина зізнається, але з вашого боку це несправедливе випробування. Замість цього спробуйте щось на зразок: «Я бачу, що ти хотів перекусити. Будь ласка, наступного разу спитай мене. Якщо до обіду залишиться багато часу, я дам тобі кілька чіпсів. А тепер давай умиватись».
  • Дякуйте за чесність. Нагорода за хорошу поведінку – це кращий спосіб повторити такий прояв поведінки ще раз. Коли п'ятирічна дитина зізнається, що випадково перекинула ляльковий будиночок старшої сестри, похваліть її за правду. Однак це не означає, що цим усе для неї і закінчиться. Вона повинна навести порядок і вибачитись перед сестрою.
​Коли правда виходить назовні
Коли ваша дитина цілеспрямовано вам каже неправду, ви можете сприйняти це як ляпас. Проте її нечесність не означає, що вона погана людина або що ви поганий батько, тому уникайте реагувати занадто емоційно.

  • Вибачайте малюкові його фантазії. Брехня маленької дитини найчастіше лише прийняття бажаного за дійсне. Якщо ваша дитина каже: «У дворі пасеться поні», посміхніться й дайте відповідь: «Чудово, чи не так?», а потім повертайтесь до своїх справ.
  • Пом'якшуйте свої звинувачення. Якщо ваша дитина відмовляється чесно розмовляти про інцидент, не треба піддавати її «інквізиції». Дуже небагато людей здатні зізнатись у брехні, коли на них чинять тиск, діти – не виняток. Замість цього ви можете сказати: «Я люблю тебе й хочу зрозуміти, що сталось, але деякі частини твоєї розповіді не здаються мені правдоподібними. Чому б тобі не обдумати все ще раз, і тоді ми зможемо продовжити обговорення». Рано чи пізно, дитина відкриє правду.
  • Учіть дитину мистецтва вибачатись. Ваша дитина мусить знати, що може вибачитись за свою нечесність, просто сказавши: «Пробач мене, мамо, мені дуже шкода». Брехня, урешті-решт, – це всього лише помилка. Тому коли вона дійсно кається, ви повинні проявити у відповідь співчуття та прощення. При такому підході є велика ймовірність того, що ви виховаєте достатньо правдиву та відповідальну дитину. Багато в чому правдиву й відповідальну (будемо чесними!).
Коли правда ображає
Коли дитина досягає віку дошкільника, ви можете почати вчити її бути чесною, не заподіюючи болю іншим людям і не ображаючи їх. Добродушний тон і м'яка посмішка сприяють досягненню цієї мети. Практикуйте вдома з дитиною доречні відповіді на різні сценарії розвитку подій, щоб ваша дитина знала, як поводитись із реальною життєвою ситуацією. Наприклад.
Дитина розчарована подарунком на день народження.

  • Їй хочеться сказати: «Це не те, що я хотіла!».
  • Тактовний варіант відповіді: «Дякую».
​Указівки батькам. Перед днем народження потренуйтесь з дитиною по черзі передавати один одному випадкові предмети в якості подарунків, а потім висловлювати свою вдячність. Коли дитина простягає стару іграшку, скажіть: «Дякую. Як зворушливо, що ти подумав про мене». Потім нехай дитина спробує зробити це аналогічним чином. Школяра можна попросити знайти позитивні (і правдиві) слова про подарунки, чи то банан («Жовтий – дуже веселий колір») чи то старий батьківський светр («Він такий м'який»).
Ви вечеряєте в гостях, і вашій дитині не подобається запропоноване блюдо.

  • Їй хочеться сказати: «Фу! Як огидно це виглядає!».
  • Тактовний варіант: «Ні, дякую, я не хочу».
​Указівки батькам. Якщо страву, яка не подобається дитині, уже подали, попросіть її взагалі нічого не казати й утриматись від незадоволеного виразу обличчя. Тихенько запропонуйте їй з'їсти всього лише один шматочок цієї страви або іншої на її тарілці. Ви також можете заздалегідь спитати у друга, до якого прийшли в гості, чи дозволено буде вам принести із собою йогурт і фрукти – те, що точно подобається вашій дитині.
Вашого малюка запрошує в гості інша дитина, але він не хоче йти.

  • Йому хочеться сказати: «Я не люблю грати з тобою».
  • Тактовний варіант: «Я повинен спитати маму».
​Указівки батькам. Ця відповідь дає вам шанс дізнатись, що насправді дратує вашу дитину в іншому малюку, й допомогти їй придумати ввічливий спосіб відхилити пропозицію.















На сьогоднішній день діти просто потопають в достатку іграшок, ігор, розваг. Зараз стільки всього існує для дітей, що їх вже просто нереально чимось здивувати. Але ці 23 подарунка вони точно запам’ятають на все життя! Більше того, вони пронесуть їх з собою через все життя і швидше за все, подарують вже своїм дітям.



  1. Віра у їхні сили. Дитині надзвичайно важливо знати, що найрідніша людина у світі в них вірить. Давайте дитині зрозуміти, що ви впевнені в ній, в її уміннях і можливостях. Всього одне ваше слово здатне зробити з малюка успішного генія.
  2. Любов у всіх її проявах. Обіймайте, цілуйте, говоріть слова любові завжди, незважаючи ні на що! Навіть якщо вашій дитині вже за 30!
  3. Сімейні вечері. Ці хвилини родинного єднання запам’ятовуються дітьми на все життя. Це прекрасна традиція, яка об’єднує, мирить, надихає і утихомирює.
  4. Радість. Радійте життю і своїй дитині. Не соромтеся своїх почуттів, смійтеся разом з малюком, дурійте.
  5. Міцна і повна сім’я. Намагайтеся зберегти сім’ю і хороші відносини з її членами. Для дитини сім’я – це той фундамент, та опора, яка дає підтримку і допомагає йти по життю.
  6. Свій час. Це найцінніший подарунок, особливо для сучасних дітей. Знаходьте час для дитини кожен день! Щоб просто побути з нею, пообійматися, погратися разом, погуляти або просто повалятися на ліжку.
  7. Увага. Ще одна річ, якої постійно не вистачає дітям.
  8. Доброта. Дитина ще встигне навчитися жорсткості. А ви покажіть їй приклад справжньої доброти і вміння співчувати.
  9. Уміння цінувати. Навчіть дитину цінувати те, що у неї є, але завжди прагнути до більшого.
  10. Інтерес. Інтерес до світу присутній у кожної дитини. Зберігайте, бережіть його! Постарайтеся не вбити всякими: “Не лізь, не заважай, вистачить говорити, скільки можна питати?”
  11. Уміння приймати рішення. Стимулюйте до самостійності, допоможіть приймати наслідки своїх дій, покажіть приклад справжньої сміливості і рішучості.
  12. Рамки. Дітям надзвичайно важко жити у вседозволеності і не мати ніяких обмежень. Їм потрібні рамки, які структурують для них цей світ. Тільки не захоплюйтеся заборонами, інакше це загрожує непослухом.
  13. Свобода. Пам’ятайте, що заборон має бути мінімум. Давайте дитині можливість вибирати, самостійно приймати рішення, діяти і вчитися на власних помилках.
  14. Похвала. Дітям дуже важливо відчувати схвалення їх дій з боку батьків. Це стимулює до вдосконалення.
  15. Любов до творчості. Надавайте можливість творити стільки, скільки хочеться. Заохочуйте творчу діяльність, створюйте умови для неї. Самі захоплюйтеся і займайтеся з дитиною. Це дуже важливе вміння в епоху Інтернету та комп’ютерних технологій, яке вчить бачити прекрасне у всьому, радіти життю, знаходити виходи з нестандартних ситуацій.
  16. Щедрість. Покажіть на особистому прикладі, що таке щедрість, як ділитися, і навчіть отримувати задоволення від власної щедрості.
  17. Духовність. Прищеплюйте дітям усвідомлення наявності душі. Добре, якщо вони навчаться діяти, керуючись потребами не тільки свого тіла, а й душі.
  18. Правда. Будьте чесними з дітьми. Таким чином ви навчите їх бути чесними. Крім того, ви продемонструєте їм, що вам можна довіряти, що з вами вони в безпеці.
  19. Надія. Надія допоможе у найважчі моменти, підтримає і додасть сил.
  20. Любов до пізнання. Любов до знань і хороша оцінка в школі часом не мають абсолютно нічого спільного. Заохочуйте дитину пізнавати світ, захоплюватися, навчіть отримувати задоволення від пізнання світу.
  21. Оптимізм. Це те, що допомагає досягати успіхів і міняти цей світ на краще.
  22. Посиденьки у вас на колінах. Для дитини це найкраще, найзатишніше місце в світі!
  23. Вірність в сім’ї і у відносинах. Бути вірним своєму чоловікові (дружині) – це вчинок нашого розуму, серця і душі. А діти відчувають це дуже тонко.






Пропоную поділитися прийомами, які зміцнюють прихильність між сиблінгами (братами і сестрами).

Давати дітям можливість піклуватися один про одного (не змушувати, а підтримувати ініціативу). Наприклад, якщо одна дитина образила іншу, можна дати певний час, щоб вона спробувала її втішити, а не поспішати самостійно заспокоювати. Кривдник при цьому зрозуміє, що в його силах не тільки зіпсувати атмосферу, але й налагодити її теж.
Підказувати дітям, як вони можуть один одному допомогти, робити щось разом.
Не говорити, що ви любите всіх однаково, а підкреслювати індивідуальність і важливість кожної дитини окремо.
Не давати (часу, солодощів і т.д.) однаково, а кожному по потребі.
Не порівнювати дітей один з одним! Навіть якщо порівняння здається позитивним для обох, це може підштовхнути їх до подальшої конкуренції. Краще порівнювати кожну дитину з її минулими досягненнями.
Не можна навішувати ярлики і давати дітям фіксовані ролі в сім’ї. Якщо одну дитину називають “наш танцюрист” або “співак”, то це знецінює цю область розвитку для інших дітей, а сама дитина буде змушена застрягти в цьому званні, навіть якщо захоче поміняти свої інтереси.
Кожній дитині потрібно намагатися приділяти час наодинці, без інших дітей.
Якщо обидві дитини вимагають уваги одночасно, потрібно періодично відволікатися і на старшого, навіть якщо молодший зовсім немовля і здається, що його потреби важливіші.
Не придушувати конфлікти, а визнавати право дітей на негативні почуття один до одного, вчити їх правильно висловлювати свої емоції.
Намагатись не втручатися і виносити свій вердикт. Іноді достатньо просто вислухати обидві сторони і визнати їх право на злість і образу. Коли вони висловлять свої претензії батькам, їх напруження по відношенню один до одного спадає.
Озвучувати невисловлені почуття при конфлікті, коли самі діти їх не усвідомлюють.
Не приймати нічию сторону в конфлікті, так як навіть дитина, яка начебто ініціює агресію, спочатку сама відчуває фрустрацію від неможливості зробити щось по-своєму.
Нагадувати про позитивні моменти, які нещодавно мали місце, коли одна дитина подбала про іншу, допомогла їй, розсмішила, зробила комплімент.
• Говорити про те, що сім’я – це найголовніше, що брат або сестра завжди будуть поруч, як би вони не сварилися.
Не забувати, що старші діти теж завжди залишаються дітьми, вони теж маленькі, не можна вимагати від них чогось тільки тому, що вони “вже великі” і повинні терпіти, допомагати, почекати і т.д.
Не змушувати старших піклуватися про молодших, не ставити їм в обов’язок певні рутинні справи. Якщо дитина хоче допомогти, робить це постійно – це можна приймати і заохочувати. Але вона завжди має мати право передумати і перестати вам допомагати.
Вибудовувати прихильність відповідно до вікових рівнів, тобто, починати з рівня почуттів, давати дітям торкатися один до одного, вчити їх робити це обережно, не виключати фізичний контакт з немовлятами, навіть якщо вам страшно. При цьому завжди бути поруч. Потім підключати прийоми, які зміцнюють прихильність на наступних рівнях.
Заздалегідь не давати старшій дитині помилкових надій, що малюк народиться і буде з нею грати, буде її любити. Краще описувати майбутнє якомога реалістичніше, що гратися вони зможуть ще не скоро, а спочатку малюк буде плакати, їсти і спати, часто лежати у мами на ручках.
Можна влаштовувати “ляльковий спектакль” з молодшою дитиною, навіть, поки вона ще не говорить, вимовляти фрази замість неї, бігати з нею за старшим в наздоганялки, озвучувати, що це ніби вони разом “грають” один з одним.
Заохочувати інтерес і турботу старшого про молодшого, контролювати і вчити, як це потрібно робити (водити його ручки своїми руками, наприклад), не обмежувати їх контакти в моменти, коли старший щиро хоче зблизитися з молодшим, навіть якщо у нього спочатку погано виходить. Це дуже крихке бажання, яке можна легко зруйнувати заборонами або своєю бурхливою реакцією.
Не розділяти дітей після народження молодшого, не віддавати старших в садок, няні, бабусям. Чим більше часу діти проводять порізно, тим менше у них можливостей навчитися мирному співіснуванню, пізнати один одного, співналаштуватися.
Поставити поруч ліжка, щоб вони були фізично ближчими один до одного.
Давати старшому побути малюком, якщо йому хочеться (дозволяти полежати в дитячому ліжечку, поносити його на ручках, загорнути в пелюшку, допомагати одягатися, годувати з ложечки або з пляшечки і т.д.).
Видати старшому персональну “ляльку” – ляльку, щоб він міг з нею проробляти ті ж дії, що і мама зі своїм немовлям. Зшити/купити ляльковий слінг, одяг, пожертвувати памперс, пелюшку і т.д.
Влаштовувати спільні купання, валяння, сидіння на колінах у батьків, носіння в слінгу/на руках двох одночасно, якщо вистачає сил.
При перегляді фото і відео підкреслювати схожість дітей і відзначати їх індивідуальність в одному і тому ж віці.
Виділити кожній дитині зону тільки для її речей, не дозволяти іншим дітям брати їх не запитавши у господаря.
Враховувати індивідуальні інтереси кожної дитини (не вибирати між танцями для доньки і боротьбою для сина і тим більше не віддавати доньку на боротьбу за компанію).
Організовувати спільні сімейні справи – особливо гарними є походи і поїздки.
Вибирати з однією дитиною подарунки для інших, заодно можна обговорити, чим вони захоплюються, що люблять.
Вчити старшого, чим він може зайняти молодшого, щоб спільна гра була продуктивною – видати йому іграшку, навчити нескладним діям в загальній грі, відволікти. Таким чином у молодшого буде менше спокуси влізти на територію старшого і щось йому зіпсувати, викликавши у того невдоволення.




Що потрібно, щоб дитина вас чула з першого разу




Питання непросте. Навіть дорослі люди, буває, не чують з першого разу. Адже і про чоловіків, і про співробітників часто можна почути подібні скарги: «Я говорю, говорю, а як об стінку горох. От як ще людині сказати»? Але, можливо, ці дорослі виросли з дітей, яких не навчили чути з першого разу? Спробувати навчити цьому дитину все ж варто.

 

 

 

Алгоритм наступний:

1. Передусім, переконаєтеся, що вас уважно слухають
Так буває, що дитина поглинена грою або творчістю і дійсно не чує. Потрібно підійти, покласти руку на плече, залучаючи до себе увагу, можна навіть трохи до себе розгорнути.
І тільки переконавшись, що ви потрапила в центр уваги, починати говорити.
Ви коли-небудь розмовляли з маленькою дитиною, яка дуже хоче сказати вам щось важливе? Який аж захлинається словами, щоб встигнути розповісти вам все, що рветься назовні. Дитина у такому разі зазвичай навіть фіксує голову дорослого двома руками, щоб утримати увагу. Так-так, обхоплює пухкими долоньками, так, щоб дорослий не зміг відвернутися. А то раптом відвернеться і не почує важливу важливість. Можна тримати його за плечі. В принципі, досить встановити очима зоровий контакт. Якщо вас 100% бачать, то вірогідність, що вас почують, істотно зростає. Коли ви щось говорите очі в очі, це дуже важко пропустити повз вуха.
Ще дуже важливо звертатися по імені. Або навіть просто звертатися. Сказане без звернення — це найчастіше звернення в нікуди і ефект від цього ніякий.
2. Переконайтеся, що дитина вас дійсно почула.
Слухав і почув — це не одно і те ж. Візуально людина начебто і слухала, і в очі дивився, і, можливо, навіть кивав або «угукав», а сам думками десь дуже далеко був. Про всяк випадок краще перепитати. Щось типу цього : «Ти мене почув? Про що я зараз попросила? Катя, що ми зараз робитимемо»? І якщо відповідь співпала з тим, що ви до цього говорили — поздоровляю, ви почуті. Це тільки перший час здається, що надто багато всяких «реверансів». Потім це входить в звичку і усіма нормально сприймається.
— Нікіта, закінчуй гру, через 5 хвилин вечеря
— Угу
— Що означає «угу»?
— Я зрозумів, через п’ять хвилин вечеря.
Як мовиться, слухайте і не говоріть, що не чули.
3. Домовтеся про наслідки.
«Я говорю, говорю, а як об стінку горох». Звичайно. Якщо «говорю, говорю», то можна і далі говорити, говорити, говорити. Навіщо чути з першого разу, якщо буде і третій, і п’ятий? Щоб навчити чути з першого разу, треба говорити один раз. І попереджати про наслідки. «Я не накриватиму на стіл двічі» Той, хто вчасно не прийде до столу, залишиться голодним. Або сам собі розігріватиме і накриватиме на стіл. Залежить від домовленостей.
Той, хто не почув, що потрібно прибирати іграшки, увечері сидітиме без іграшок.
Той, хто не почув «Несіть мені брудні речі, я запускаю прання», буде сам руками прати свої брюки. Не тому що я шкідлива. А тому що брюки потрібні вже завтра, а пральну машину пізно увечері я не включаю, бо під час віджимання її звук порушує сон безвинних сусідів по панельній багатоповерхівці.
Той, хто не почув «Потрібно швидко одягатися. Якщо через 10 хвилин не вийдемо, то запізнимося в кіно», запізниться в кіно.
Звичайно, щоб це спрацювало, потрібно, щоб домовленості завжди виконувалися і наслідки наставали.
До речі, на дорослих цей алгоритм теж працює.
УВАГА! Дуже важливі доповнення по застосуванню алгоритму. Обов’язкові до прочитання.
Не застосовувати третій пункт без перших двох. Це негуманне.
Вчить дітей не лише наслідками, але і особистим прикладом - тобто, обов’язково чути свою дитину з першого разу.







Психологічні особливості підліткового віку

У підлітковому віці виділяють 2 періоди: молодший підліток (10 – 11 років) і старший підлітковий (12 -14 років).
Головною особливістю цього віку є перехід дитини від дитинства до дорослості. Цім визначається основний зміст й форми поведінки. У цілому весь підлітковий вік прийнято вважати критичним, що обумовлено багатьма якісними зрушеннями в розвитку дитини: в її організмі відбуваються процеси біологічного і статевого дозрівання. Інтенсивний, але не рівномірний ріст скелета, м’язів і окремих органів супроводжується деякими порушеннями пропорцій тіла і дисгармонією рухів. Діти-підлітки  стають незграбними, скованими в рухах. Статеве дозрівання спричиняє висипання вугрів на шкірі – все це значно впливає на самооцінку підлітків і за умови критичного ставлення інших людей до їхньої зовнішності може сприяти виникненню і розвитку комплексів. Підвищена увага до зовнішності зберігається в дитини протягом всього підліткового віку.
Як показує досвід, у деяких підлітків зберігається прояв завищеної, неадекватної самооцінки і завищеного рівня претензій, критичне ставлення до слів і вчинків інших. Це ускладнює його взаємини з дорослими і ровесниками; провокує прояви негативізму, грубу і самовпевнену поведінку, складні конфлікти.
 Першопричиною загальної неврівноваженості підлітка, його роздратованості, перепадів настрою є перебудова організму. Анатомо-фізіологічні зміни породжують психологічні новоутворення: відчуття дорослості,прагнення до незалежності, потреба в самоствердженні і самовизначенні (стосовно свого статусу в сім’ї, у колективі ровесників), розвиток інтересу до протилежної статі, пробудження романтичних почуттів. Проте симпатію нерідко виявляють в неадекватних формах (зовнішній агресії, протиставленні, гострій критиці, у спробах звернути на себе увагу зух лавою поведінкою).
Особливістю мислення в підлітковому віці виступає здатність до моделювання різноманітних ситуацій, оперування різноманітними гіпотезами (припущеннями) у розв’язанні поставлених завдань. Проте теоретичне усвідомлення дійсності найчастіше випереджає її практичне пізнання, тому в життєвих ситуаціях підлітки часто не знають як поводитися, а відчуття власної дорослості заважає тому, щоб звертатися за порадами до старших.

Що необхідно робити дорослим, аби не доводити стосунки з підлітком до глибокого конфлікту, не спровокувати його відчуженість, не сприяти формуванню подвійної моралі.
Насамперед:
-                   змінити свій стиль спілкування з дитиною: не розмовляти з нею у командному, критичному, глузливому тоні і з позиції власника;
-                   бути уважним і чуйним до її настрою, переживань, почуттів;
-                   не допитувати і не вимагати підлітка, щоб він негайно пояснив свій настрій. У цьому віці діти не завжди можуть розібратися у собі – їм потрібен час для цього;
-                   спробувати знайти до підлітка особливий підхід (виходячи з його індивідуальних особливостей);
-                   не допускати вербальних образ. Намагатися розбиратися у всіх ситуаціях спокійним тоном, без галасу, але з обов’язковим пошуком переконливих аргументів/









Психологическая травма в жизни ребенка

Душевные травмы у детей очень часто недооцениваются взрослыми. Им кажется, что дети, в силу своего возраста, легко могут перенести разлуку с близким человеком, разрыв отношений, потерю какой-то значимой для него  вещи. И, чаще всего, взрослые и не задумываются, что же переживает ребенок при этом, какие могут быть последствия. А на самом деле эти негативные чувства, не пережитые правильно, могут в дальнейшем влиять на развитие личности ребенка, на его взаимоотношения с окружающими.
Дети переживают потери точно также как и взрослые. И реакции у детей схожи с реакцией взрослых. Точно также они могут плакать, нуждаться в том, чтоб их выслушали, утешили, дали время побыть наедине.
С какими же потерями ребенок может встретится в своей жизни – это семья, близкие люди, дом, личные вещи, друзья, привычная обстановка, любовь, забота, домашние животные, игрушки, здоровье и т.д.  Ребенок, остро переживающий психологическую травму, испытывает сильные чувства – горе, подавленность, чувство вины, злость, агрессию, страх, месть, отчаянье, презрение, скорбь, растерянность, унижение, раздражение, зависть т.д.  Дети еще не имеет зрелую емоционально-волевую сферу, чтоб принять решение самостоятельно. Им очень нужна поддержка и сопровождение в этом процессе. И эти чувства, которые переживает ребенок во время потери, выходят наружу и проявляются в поведении. Очень важно взрослым обращать внимание на поведение ребенка. Оно может пугать, но такое поведение является нормальной реакцией на чрезвычайные события. Если родители не могут справиться самостоятельно с эмоциональным состоянием ребенка, то в помощь могут быть вовлечены: психологи, социальные работники, медики, юристы.
Когда необходимо обращаться за профессиональной помощью:
- ребенок достаточно долго и горько плачет;                      
- у ребенка случаются частые и продолжительные приступы гнева;
- ребенок надолго замыкается в себе;
- заметно снижается успеваемость в школе;
- ребенок теряет интерес к друзьям и занятиям, которые он прежде любил;
- ребенку снятся кошмары, и нарушается сон;
- ребенок часто жалуется на головные боли и другие недомогания;
- ребенок резко худеет;
- ребенок становится апатичным, молчаливым и теряет интерес к жизни;
- ребенок видит будущее в мрачном свете или вообще не проявляет интерес к этой теме.
Как помочь ребенку пережившему потерю?
- не удивляйтесь никаким поведенческим или личностным изменениям;
- дайте возможность ребенку «отгоревать»: поплакать, поделиться переживаниями;
- заботьтесь о них, утешайте;
- уделяйте им больше внимания, проводите с ними больше времени;
- разъясняйте реакции, которые у них возникают или могут возникнуть;
- называйте словами – особенно с маленькими детьми – чувства, которые они испытываю.     Например: «тебе грустно», «тебе страшно», «ты печалишься», «ты злишься»;
- поговорите с взрослыми, которые окружают ребенка (учителя, воспитатели, родственники), что б они правильно поняли изменения в поведении ребенка;
- будьте терпеливы, если у ребенка возникают затруднения с выполнением школьных заданий;
- снизьте уровень требований к ребенку;
- будьте терпеливы, если у ребенка наблюдается регрессия в поведении (грызет ногти, сосет палец);
- помогите ребенку поделиться своими страхами и беспокойством;
- не торопите его говоря: «Ну, пора уже об этом забыть»;
- поделитесь с ним воспоминаниями о потере или разлуке, которые вы переживали.
Психологические травмы, связанные с потерей, которые получены в детстве, способны оставить отпечаток на психике ребенка на всю жизнь. И конечно, взрослые, находящиеся в этот момент рядом, могут помочь ребенку пережить утрату. Ведь даже самые маленькие дети нуждаются в эмоциональной поддержке, утешении и понимании.






































4 коментарі:

  1. Що обмежує успішність дитини

    Результат успішного навчання значною мірою залежить від працездатності учня, адже засвоєння навчального матеріалу відбувається тільки в той період часу, коли дитина має «робочий» тонус і може уважно слухати, запам’ятовувати, обдумувати і відтворювати почуте. Серед причин, які обмежують успішність у навчанні, одне з перших місць посідає загальна ослабленість здоров’я. Фізично ослаблена дитина втомлюється задовго до закінчення заняття, не встигає відпочити за перерву. У підсумку накопичується стомлення, а відсутність своєчасного відпочинку призводить до формування хронічної втоми, підтримується високий рівень тривоги, уявлення про себе, як про поганого учня.
    На зниження рівня дитячого здоров’я впливають:
    • погіршення екологічної обстановки;
    • збільшення «синтетичного» харчування, насиченого консервантами та барвниками;
    • шкідливий вплив електронної та радіотехніки, побутової хімії;
    • зменшення фізичних навантажень;
    • «стресогенне» напружене міське життя.
    Втім тут є й інша небезпека. Трапляється так, що батьки, надмірно опікуючись хворобливою дитиною, заважають формуванню в неї самостійності, уміння долати труднощі, адекватної самооцінки, що зрештою теж позначається на її успішності.

    Як зберегти здоров’я і життєрадість в умовах навчання.
    Варто замислитися про режим дня. Якщо дитина день у день в один і той же час лягає спати і прокидається в ранці, обідає після повернення зі школи, сідає робити уроки після прогулянки, то їй легше планувати та розподіляти час, швидко включатися в роботу, успішно виконувати її в більш короткий термін. Режим дня повинен складатися з навчальних занять у школі та вдома; відпочинком з достатнім перебуванням на свіжому повітрі, рухливих ігор або фізкультурних занять; регулярного повноцінного харчування; достатнього за тривалістю сну. Недосипання зведе нанівець усі зусилля допомогти в навчанні та зберегти здоров’я учня. Часте недосипання – одна з причин перевтоми і неврозів у школярів. А потреба уві сні така: для 6-7-річок – 10-11 годин, для учнів 8 років і старших – не менше 9,5 годин. Втім, вона залежить і від стану здоров’я. Так, ослаблені діти, ті, що одужують після захворювань,схильних до підвищеної збудливості або стомлюваності мають потребу у тривалому сні.
    Слід обов’язково подбати й про те, щоб дитина щодня проводила достатньо часу на свіжому повітрі. Знижена рухової активності порушує процеси нормального розвідку, веде до змін обміну речовин.


    Ще кілька важливих моментів.
    Слух, зір, постава теж мають бути в зоні особливої уваги батьків. Для того щоб зберегти слух дитини, необхідно захищати вуха від переохолодження, лікувати навіть несильний нежить, оскільки інфекція може легко проникнути з носоглотки в порожнину середнього вуха й викликати його запалення. Слід оберігати слуховий апарат і від сильного або тривалого подразника. Особливу небезпеку в цьому сенсі становлять навушники. Довге користування якими може призвести до зниження слуху. Крім того, в навушниках дитина не орієнтується в звуках навколишнього світу, може не почути шум машини, яка рухається, або інші звуки, які сигналізують про небезпеку. Ще слід пам’ятати про те, що при шумі продуктивність фізичної праці падає на 30%, а розумової – на 60!
    Щоб уникнути напруги зору, слід суворо стежити за освітленістю робочого місця дитини: світло має падати зліва і ззаду, щоб рука не загороджувала роботу. Особлива стаття в профілактиці порушень зору – телевізор і комп’ютер. Перегляд телевізора й роботу на комп’ютері необхідно переривати через кожні 15 -20 хвилин, а відстань від очей до екрана має бути не менше подвійної діагоналі екрана монітора і не менше 1 метра від екрана телевізора.
    І ще одна невеличка, втім, важлива порада. Чудовий ефект у навчанні дає спів, який не тільки зміцнює м’язи гортані та голосові зв’язки, а й розвиває фонематичний слух, який відіграє важливу роль для правильного вимовляння звуків. Тому, якщо батьки хочуть, щоб дитина була успішна у вивченні іноземної мови, їм варто записати її в хорову студію.

    ВідповістиВидалити

  2. Пам’ятка для батьків

    Щоб уберегти вас від деяких, нажаль, дуже поширених помилок, ми хочемо запропонувати вам кілька порад. Спробуйте виконувати їх, це полегшить вам взаємне пізнання, вбереже від багатьох неприємностей у майбутньому і подарує години спілкування з близькою людиною.

    1. Будіть свою дитину спокійно. Прокинувшись, вона повинна побачити вашу посмішку і почути ласкавий голос. Не підганяйте з ранку, не смикайте по дрібницях, не докоряйте за помилки, навіть якщо вчора попереджали.
    2. Не квапте. Уміння розраховувати час – ваша задача, і якщо вам це погано вдається, це не провина дитини.
    3. Не відправляйте дитину в школу без сніданку.
    4. У жодному разу не прощайтесь, попереджаючи: «дивись не балуйся», «веди себе добре», «щоб сьогодні не було поганих оцінок» і т. ін. Побажайте дитині, підбадьорте, знайдіть кілька ласкавих слів – у неї попереду важкий день.
    5. Забудьте фразу «Що ти сьогодні отримав?» зустрічайте дитину після школи спокійно, не ставте їй тисячу питань, дайте розслабитися. Якщо дитина занадто збуджена, якщо прагне поділитися чимось, не ігноруйте, не баріться, послухайте це не займе багато часу.
    6. Якщо бачите, що дитина засмучена, але мовчить, не допитуйте, нехай заспокоїться, тоді і розповість усе сама.
    7. Вислухавши зауваження вчителя, не поспішайте влаштовувати прочухана, постарайтеся, щоб ваша розмова з вчителем відбувалася без дитини. До речи завжди не забувайте вислухати «обидві сторони» і не поспішайте з висновками.
    8. Після школи не поспішайте сідати за уроки, необхідно дві-три години відпочинку (а в першому класі добре б півтори години поспати) для відновлення сил. Найкращий час для приготування уроків з 15-ої до 17-ої години.
    9. Не змушуйте робити всі уроки в один присід, після 15-20 хвилин занять необхідні 10-15 хвилинні «перерви». Краще, якщо вони будуть рухливими.
    10. Під час приготування уроків не сидить «над душею» дитини. Дайте дитині можливість працювати самій. Але вже якщо потрібна ваша допомога, наберіться терпіння, спокійний тон, підтримка («заспокойся, все вийде», «розберімося разом», «я тобі допоможу»), похвала (навіть якщо не дуже виходить).
    11. У спілкуванні з дитиною намагайтеся уникати умов: «якщо ти зробиш, то…», деколи умови стають нездійсненними незалежно від дитини і ви можете опинитися в дуже складній ситуації.
    12. Знайдіть протягом дня півгодини, коли ви будете належати тільки дитині, не відволікайтеся на домашні турботи, телевізор, спілкування з іншими членами родини. У цей момент важливіше всього її справи, турботи, радості і невдачі.
    13. Виробіть єдину тактику спілкування всіх дорослих у сім’ї з дитиною, свої розбіжності з приводу педагогічної тактики вирішуйте без дитини. Якщо щось не виходить, порадьтеся з учителем, лікарем, психологом. Не вважайте зайвою літературу для батьків, там ви знайдете багато корисного.
    14. Пам’ятайте, що протягом навчального року є критичні періоди, коли вчитися складніше, швидше настає стомлювання, зниження працездатності. Це:
    - перші 4-6 тижнів для першокласників;
    - 3-4 тижні для учнів 2-4 класів;
    - кінець другої чверті;
    - перший тиждень після зимових канікул;
    - середина третьої чверті.
    У ці періоди слід бути особливо уважними до стану дитини.
    15. Будьте уважними до скарг дитини на головний біль, втому, погане почування. Найчастіше це об’єктивні показники труднощів навчання.
    16. Врахуйте, що навіть «зовсім великі» діти (ми часто говоримо «ти вже великій» 7-8- річній дитині) дуже люблять казку перед сном, пісеньку і ласкаве погладжування. Все це заспокоює їх, допомагає зняти напруження, що накопичилося за день, спокійно заснути. Намагайтеся не згадувати перед сном неприємностей, не з‘ясовувати стосунки, не обговорювати завтрашню контрольну і т. ін..

    Завтра новий день. І ви повинні зробити все, щоби він був спокійним, гарним і радісним. Трошки напружившись, можна прожити його без нервування і нотацій.

    ВідповістиВидалити
  3. Що необхідно знати і робити батькам для правильного виховання молодших школярів
    1. Любити дитину. Не забувайте про тілесний контакт із дитиною. Знаходьте радість у спілкуванні з нею.
    2. Встановити і дотримуватися чіткого режиму дня.
    3. Обов’язково обладнати робочий куточок учня: стіл, стілець за зростом, правильне освітлення, підготувати книжкову полицю, до якої дитині зручно діставати.
    4. Привчати дитину до того, щоб вона підтримувала порядок на своєму робочому місці і в своїх речах.
    5. Не кричати і не сваритися на дитину, коли вона виконує домашнє завдання і в неї щось не виходить. Необхідно розуміти, що не всі діти мають однакові здібності до навчання.
    6. Не можна виривати сторінки з учнівських зошитів, якщо там щось не так виконано. Не подавайте поганий приклад дітям.
    7. Привчайте дітей до самообслуговування і формуйте трудові навики, любо до праці.
    8. Давайте дитині час і можливість гратися іграшками. Не збувайте, що шестирічна дитина вважається ще дошкільником і тому потребує ігрової діяльності.

    ВідповістиВидалити
  4. «Періоди сексуального розвитку дитини»
    Кожна людина протягом життя проходить процес психосексуального розвитку, тобто формує й розвиває своє уявлення про сексуальність і особисті сексуальні переваги.
    Спеціалісти визначають п’ять періодів сексуальності дитини: внутріутробний і до року, період від 1 до 7 років, від 12 до 14 років, і перехідний період від 14 до 18 років. Що ж відбувається у кожний з цих періодів?
    Внутріутробний період характеризується диференціацією генів, геніталій, а також структури мозку. Немовля отримують приємні відчуття від оральної активності – смоктання соски, пальців, - не пов’язаною з їжею.
    У період від 1 до 7 років дитина вперше усвідомлює своє статеве «я». ігри дітей цього віку вже зумовлені її статевою приналежністю, відбувається інтенсивне засвоєння стереотипів поведінки. У цьому віці дитина вже добре знає, що коли вона виросте то дівчинка стане жінкою, а хлопчик – чоловіком. Для цього періоду характерне підвищений інтерес до геніталій: дітлахи досліджують свої та чужі статеві органи, демонструють їх одне одному, підглядають у туалетах. Діти порівнюють свої статеві органи з відповідними органами дорослих. У зв’язку з цім у них виникають різні запитання: «Звідки беруться діти?», «Як народжуються?», «Яку роль відіграє батько?», і на них слід вчасно відповісти, аби не загострювати проблему. Вся інформація з питань статі має даватися своєчасно, відповідно з етапами розвитку дитини і на доступному їй рівні, бути правдивою, але не про все, що ви знаєте самі, а тільки про те, що може бути зрозумілим дитині. Перед тим, як дати відповідь на дитяче запитання, потрібно доброзичливо розпитати, що вона сама знає з цього приводу, а тоді поправити її знання і розширити їх. Правдивість добра тим, що сприяє зближенню батьків і дітей. У дошкільнят часто спостерігаються мастурбації. За даними американських дослідників, мастурбація спостерігається у 16% дошкільнят. У більшості випадків вона минає безслідно, проте в декого затримується до перших статевих контактів. У цей віковий період зменшується кількість дітей, що смокчуть пальці, але більше стає тих, хто гризе нігті, кусає губи, вириває волосся на голові, що також є проявом дитячої сексуальності.
    У період від 7 до 12 років триває засвоєння норм міжстатевих відносин. Дівчаток треба готувати до початку менструацій, а хлопців до нічних полюцій, пояснити їм ті зміни, які мають статися в їхньому організмі, і розповісти про необхідні правила гігієни. Статева освіта не має обмежуватися підготовкою дівчаток і хлопчиків лише до фізіологічних проявів статевого розвитку. Вчені вважають, що діти молодшого шкільного віку мають знати про чоловічі сім’яні клітини, жіночу яйцеклітину, запліднення, вагітність, живлення плода, пологи. Звертайте увагу і на термінологію, яку використовуєте для пояснень. Найкраще своєчасно ознайомити дитину з правильними медичними термінами.
    Від 12 до 14 років активно формується образ статевого «я», складаються еротичні орієнтації, наявні сексуальні фантазії. З’являється досвід перших міжстатевих (інтимних) контактів. У цей період особливе важливе уважне та доброзичливе ставлення до дитини, її друзів.
    Період від 14 до 18 років характеризується істотними для людини змінами, появою думок, бажань пов’язаних із сексуальними переживаннями. Статеве дозрівання викликає почуття дорослості, підвищує інтерес до представників протилежної статі, прагнення привернути до себе їхню увагу.

    ВідповістиВидалити